Поетична рубрика “Поезія і сучасність”: Олена Войнаровська

Ім’я, прізвище: Олена Войнаровська

Місто, країна: Одеса, Україна

Рід занять: Музикант, автор пісень

Улюблені поети: Томас Еліот, Румі, Халіль Джебран, Кендзі Міядзава

Улюблені письменники: Місіма, Борхес, Гессе, Торо

Улюблена цитата: Досягти зорі можна тільки тропою ночі

Коротко про автора: Почала писати у школі, старших класах, спочатку вірші, потім пісні. Поезія для мене — це своєрідний спосіб пізнання, вічна спроба перекладу, дешифровки невимовного. Іноді вона може бути мовчазною, але ти завжди відчуваєш, коли вона сходить у серце — бо вона робить його живим.

instagram.com/elena_voynarovskaya/

https://www.facebook.com/profile.php?id=100005961972867

https://www.patreon.com/elena_voynarovskaya

***

ХРАМ

чом ти плачеш, моя сестро?
чому пісень не співаєш?
чом не дивишся за обрій,
впалі оченьки ховаєш?

цілу ніч палала церква
згарище замість каплиці
срібний купол впав на землю
дзвони втоплені у річці

але той храм що усередині –
нікому не знищити…

чом ти змовкла, моя сестро?
де твій сад, твоя оселя?
чом лежиш в рваній сорочці
білим личком в чорну землю?

плине невагомий попіл
від зруйнованого храму
де його прадавні фрески? –
скрізь уламки під ногами

але той храм що усередині –
нікому не знищити…

не зцілити, не зігріти
зап’ястя, зв’язані дротами
де твоїх мрій прозорі ріки? –
зійшли кривавими струмками

де ті казки, де ті лелеки?
де ті віконця кольорові?
де твоя посмішка квітнева?
де поцілунки доранкові?..

той храм що усередині –
нікому не знищити…

зловісний ліс стискає коло
вартують шлях кати закляті
розпалює безмежним горем
жадлива смерть свої багаття

але той храм що усередині –
нікому не знищити
той храм що усередині –
нікому не знищити

19/04/22

СКОРБНА СКЕЛЯ

якщо я не помру від ракети
або випадкової кулі —
то отримаю шанси померти
до Скорбної Скелі прикута

тому що в повітрі мутнім
вже більше їдкого диму,
більше отруйного смутку,
ніж може вмістити людина

гудять і вібрують від тиску
сповнені резервуари
лягли на засмучене місто
важкі олов’яні хмари…

куди ж тому горю подітись —
тим чорним дощам із снігами,
що сиплють і ллють крізь щілини
невпинно і невблаганно

ми підставляємо відра,
каструлі, миски та чайник
але нам бракує світла
і посуду не вистачає

дощі вже ллють на підлогу
на ковдру збігають струмками
по стінах — пліснява чорна, —
в думках і в ранковій каві…

якщо я не помру від ракети
або вибухової хвилі —
то отримаю шанси померти
в дрімучих Лісах Божевілля

бо ж нікуди болю подітись:
не йде він, а тільки зростає
намети лютневого снігу —
ще й досі ніяк не розтануть

а я все сиджу над торішнім
холодним пліснявим чаєм
і болю критичний рівень —
то тільки питання часу…

ТЕМНІ ЧАСИ

зараз в моєму місті
важко знайти таке місце
де не було б людей безпорадних
втомлених та сумних

я не сплю, блукаю ночами
заглядаю в їх темні вікна
зазираю в їх втрачені мрії
в їх тривожні засмучені сни

і на кожному підвіконні
я залишаю маленьку квітку –
тоненький клаптик надії
на світло наступного дня

або літачок паперовий,
просту але щиру листівку,
де їм посміхнеться з малюнку
кумедне руде кошеня

я не знаю, як допомогти їм
я не знаю, насправді, що ще
я можу зробити
у ці темні часи
бо я майже нічого не вмію
крім отих надаремних речей,
неспроможних змінити
щось у ці темні часи

знайди мою квітку вранці
гадай, хто її залишив
лови мерехтливе сонце
в густім мереживі крон

всміхнись, хоча б непомітно
моїй намальованій киці
хоч трохи комусь посвітить
маленьке моє добро

і коли ти рушатимеш з дому
зберігай підсвідомо:
ми всі тепер як та квітка –
тендітні, вразливі, крихкі

через загублене завтра
через небо – грізне і хмарне
нехай твій шлях буде світлим
а кроки – сміливі й легкі

і ти знаєш, як допомогти їм
і ти знаєш, насправді, що ще
ти можеш зробити
у ці темні часи
ти багато що знаєш і вмієш
і навколо нас безліч речей,
спроможних змінити
щось в ці темні часи

і напевно не має різниці
як саме цей смуток долати,
як саме любити
у ці темні часи –
навіть кожна маленька дрібниця
може чийсь світ врятувати
може змінити
щось у ці темні часи

16.06.22

ПУЛЬС ЧАСУ

ти відчуваєш пульс часу
він відчуває пульс часу
вони відчувають пульс часу:
досліджують хвилі, передбачають

хтось відчуває пульс часу:
діє зважено, точно і вчасно
я все помічаю, я все відзначаю
я майже свідомо ту хвилю втрачаю

крізь мене проходить пульс часу
вбиває клітини минулого щастя
я не протидію, не сперечаюсь –
дивлюся крізь дим і втрачаю, втрачаю…

хтось відчуває пульс часу
а я не встигаю, я знов не влучаю
мені кожен раз чогось не вистачає
я десь поза гри, на узбіччі печалі

крізь мене проходить пульс часу
мої континенти руйнує нещадно
я не протидію, не сперечаюсь –
дивлюся крізь дим і втрачаю, втрачаю…

хтось відчуває пульс часу
великі хвилі навчився стрічати
мене ж вбиває пульс часу
і кожен мій рух – недоречний, невчасний

крізь мене проходить пульс часу
мої континенти руйнує нещадно
я не протидію, не сперечаюсь
дивлюся крізь дим
дивлюся крізь дим
дивлюся крізь дим

№ 176

колись ці руки тримали чашку
зминали від сліз вологу хустинку
торкались, пестили і обіймали
саджали квіти, гортали сторінки

колись ці очі дивились у небо
ніжно відсвічували інші очі:
очі коханої, очі дитини
повінь світанку, зоряні ночі

колись через них променілося сяйво:
нестримне, щире, необережне
колись ці озера були неосяжні
і хтось пірнав в той всесвіт безмежний

колись ці губи дарили усмішку
щось шепотіли, когось цілували
кривилися від образи і болю
куточки засмучено опускали

колись ці ноги ступали по травам
радісно бігли вздовж узбережжя
стрибали по сходах, крутили педалі
лишали в снігу візерунки мережив

несли на собі тягар повсякдення
були опорою спритному тілу
любили в’єтнамки, мартенси, кеди
втомлювалися, змерзали, боліли

колись це волосся летіло по вітру
мов лагідний шовк – запашне, неслухняне
ховалося під чудернацькі брилі
і кучерявилося від туману

колись це серце було гарячим
страждало, ненАвиділо і любило
колись воно мало співоче ім’я
та ще пару зменшувальних – дуже милих…

слова, що б’ють електричним струмом –
Не загубити найменшу деталь
із лютого-серпня, з любов’ю та сумом
Пишу тобі незнайомець листа…

і що залишилося нам на спомин
від сяйних очей, від гарячого серця?
невже тільки той жалюгідний номер
без імені, без любові, без сенсу?

ні. для живих залишається Пам’ять
загальна. і власна – у кожного своя
роки і століття, хрести над хрестами –
ніякий час тих ран не загоїть

слова, що б’ють електричним струмом –
то доля моя, то моя нужда
із лютого-серпня, з любов’ю та сумом
я надсилаю тобі листа…

про те, що за мрію розстріляну
колись буде повністю сплачено
про те, що ми не забудемо
про те, що ми не пробачимо

За кожну мрію розстріляну
Колись буде повністю сплачено
Нізащо ми не забудемо
Ніколи ми не пробачимо

Не добраніч, воріженьки!

Не добраніч, воріженькі!
бий вас лиха година!
хай в ваших ліжечках тепленьких
закрутить хуртовина
бажаю щиро вам: нізащо
сьогодні не заснути
у темних та колючих хащах
зустріти звірів лютих

а якщо раптом ненадовго
вам вдасться задрімати
бодай насняться вам недобрі
та моторошні кошмари
і щойно тільки на хвилину
зімкнуться ваші очі –
нараз тривожні та жахливі
побачать сни пророчі

хай в голові безперестанно
серед лячної тиші
сирени виють, як востаннє:
гучніше та гучніше
хай ви шукатимете кнопку
щоб вимкнути їх – всюди
але для вас тієї кнопки
ніде, ніде не буде

хай в голові у вас палає
стріляє і гуркоче
реве, гуде і вибухає
та сипле попіл в очі
нехай кривавий вир лютує
нехай сирени виють
допоки вас не пошматує
та розум не відкриє

НЕ добраніч, воріженьки
з НЕбратської країни
мої НЕдрузі дорогенькі
бий вас лиха година!
не відмиєтесь, пропащі
у вас в крові – отрута
бажаю щиро вам: нізащо
сьогодні не заснути!

26.06.22