Вбити Біла (review by Kaira Eshley)

А потім прийшла Наречена…

Її появи тарантіномани чекали більш як п’ять років. І дочекалися. Вона з’явилася з катаною у руці та коктейлем дивнуватого Квентінового гумору, японської анімації, кривавих калюж і вдало поставленого японсько-американського мордобою. Скорочено – просто “Вбити Білла”. 

Четверте дитя Тарантіно. Квентін знімав “Вбити Білла” з 14 червня 2002 року до початку 2003 року. А над однією тільки бійкою Уми з японцями режисер пахав близько одного року. Старанний чолов’яга…

Та і не тільки він. І операторська робота, і акторська гра не потребують особливого обговорення – вони відповідного Тарантінового формату. Адже все повинно бути витримано в одному стилі. Квентіновському. Саркастично, криваво і незрозуміло.

Порадував перехід у фільмі з кіно на аніме. Напевно, режисер вирішив наслідувати прикладу “Warner Brothers” з їх анімаціонно-кіношними відео. Тільки замість незмінних кроликів Багзі та качечок Даків була анімешна О-Рен. Що ж, потроху-потроху переходимо на схрещення мультиплікації і сінема…

Як завжди, з нами – чорний квентіновський гумор. Ця добра душа ставить бійки під таку веселу музичку, що здається навіть: зараз всі трупи піднімуться и почнуть святкувати зняття чергового дублю. Тут, розумієте, люди вмирають, Наречена всіх і вся калічить – а тягне на регіт. І голосний. Причому нормально пояснити його причину не вдається. Просто дуже смішно. По-квентіновськи.

Особливо спокійно-радісна мелодія звучить в аніме-кусочку після загибелі батьків О-Рен. А навкруги-то – кров… Така собі тарантінівська гармонія.
Та це все дрібнички. А до глибини дориватися важко… Вийшло дійсно щось нове і невловиме. Якась суть та ідея у фільмі є – але десь далеко… Взагалі не дуже зрозуміло, що саме хотів показати “Біллом” Тарантіно. Чи то шлях Воїна, яким почалапала Наречена, чи то як робити не слід зі старими товаришами, чи взагалі ніякої мети не ставив – і просто знімав кіно для власної насолоди… 

Але при всій своїй дивній дивності кіно надзвичайно органічне. Не те щоб дуже екшн. Так, бойовичок-трилер. Але чомусь ні бойовика, ні трилера не відчуваєш. Дії здаються навіть в дечому плавними, а кривавість і жорстокість не обурюють і не жахають. Пізніше все трохи змивається із пам’яті, Залишається лише це відчуття дивності…

Звичайно, адже небагато зрозумієш, переглянувши тільки першу частину!… Добре, ми заспокоїмо свою невдоволену цікавість і дочекаємось-таки другої. Будемо сподіватися, вже там Тарантіно нам все роз’яснить…