Warning: Use of undefined constant IPBVERSION - assumed 'IPBVERSION' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/lofiversion/index.php on line 103

Warning: Use of undefined constant IPB_LONG_VERSION - assumed 'IPB_LONG_VERSION' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/lofiversion/index.php on line 103

Warning: Use of undefined constant IPS_MEMORY_DEBUG_MODE - assumed 'IPS_MEMORY_DEBUG_MODE' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/sources/ipsclass.php on line 5787

Warning: Use of undefined constant IPB_THIS_SCRIPT - assumed 'IPB_THIS_SCRIPT' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/sources/ipsclass.php on line 841

Warning: Use of undefined constant IPS_MEMORY_DEBUG_MODE - assumed 'IPS_MEMORY_DEBUG_MODE' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/sources/ipsclass.php on line 5799

Warning: Use of undefined constant IPB_ACP_DIRECTORY - assumed 'IPB_ACP_DIRECTORY' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/sources/ipsclass.php on line 423

Warning: Use of undefined constant IPS_MEMORY_DEBUG_MODE - assumed 'IPS_MEMORY_DEBUG_MODE' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/sources/ipsclass.php on line 5787

Warning: Use of undefined constant IPS_MEMORY_DEBUG_MODE - assumed 'IPS_MEMORY_DEBUG_MODE' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/sources/ipsclass.php on line 5799

Warning: Use of undefined constant LEGACY_MODE - assumed 'LEGACY_MODE' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /usr/home/gothic/www/gothic.com.ua/ukrrus/forum/sources/classes/class_display.php on line 978
Ukrainian Gothic Forum > Бібліотека оповідок
Помощь - Поиск - Пользователи - Календарь
Полная версия этой страницы: Бібліотека оповідок
Ukrainian Gothic Forum > MAIN FORUMS [основные форумы] > GOTHIC LITERATURE
Страницы: 1, 2
Aspera
Крилаті
Ярослава йшла і широко посміхалася. Це і не дивно – вона була щаслива. Данило йшов поруч, тримаючи її за руку, мобільний залишився вдома і не потурбує їх, сонце підморгувало вмитому дощем місту і чудовий настрій Ярослави ніщо не могло зіпсувати. Данило глянув на неї і теж усміхнувся.
- Куди ти мене ведеш?
- Не знаю… На Високий Замок напевно. Ти не проти?
- Звичайно ні, моя Роса.
Ярославу по-різному називали. Ярою, Яркою, Славою… І тільки він називав її Росою. І їй це дуже подобалось. Вона ще ширше посміхнулась і потерлась головою об його плече.
- Тоді йдемо… Поглянеш на моє місто згори!
Ярослава засміялась і потягнула його вгору, туди де височіла телевежа. Звивистими львівськими вуличками вони дійшли до підніжжя Замку. До різних сторін Замкової гори можна було підійти безліччю шляхів, тисячу раз загубившись по дорозі, але Ярослава повела Данила найпрямішим шляхом – по основній вулиці. Перед підніжжям вона на мить спинилась, поглянула вгору, вислизнула з обіймів Данила і побігла вгору весело сміючись. „Доганяй!” почув Данило і розсміявшись кинувся її доганяти. Ярослава вибігла на вершечок і зупинилась віддихуючись. На вершині було людно – будній день, багато туристів. І всі вони з німим здивуванням дивились на розтріпану задихану дівчину, яка широко-широко посміхалась і оглядалась навколо когось видивляючись. Вона постояла деякий час, задумалась і повернула туди звідки прибігла, але на підйомі нікого не було. Ярослава почала збентежено оглядатись. „Де ж Данило?” Раптом хтось закрив їй очі руками і прошепотів на вухо: „Спіймав...” Ярослава повернулась до нього обличчям.
- Поглянь – це моє місто. Тобі подобається?
Данило озирнувся. Пагорб височів над містом і воно виблискувало мокрими дахівками на сонці. Місто було... веселим.
- Воно веселе. Мені подобається... А ще – тут ти... І тому воно подобається мені ще більше!
Вони стояли біля поручнів і дивились на місто. Данило поглянув вбік і показавши Ярославі на пагорб майже без рослинності.
- Пішли туди?
- На Лису гору? Ідемо...
Вони спустились з Замкової гори і прогулюючись пішли парком.
- Здається ми йдемо не в ту сторону...
- Не в ту? Звичайно в ту! Інакше на Лису гору не вийдеш. Ой, пробач, тут не можливо вийти кудись йдучи прямо... Ми йдемо якраз так, як треба!
На Лисій горі нікого не було. Туди рідко хтось ходив. Там деколи збирались львівські неформали, а інші люди не дуже полюбляли тут бувати – гора користувалась не дуже доброю славою. Ярослава з Данилом присіли на збиту з невідомо чого лавочку і дивилися на місто, яке звідси було видно навіть краще ніж з Замку. Місто жило своїм життям, ніжачись у сонці, яке уже підходило до обрію. Вони просто сиділи і слухали відносну міську тишу. Раптом Ярослава глянула на сонце і встала. Данило сидів, і милувався нею. Вона підійшла до краю площадки біля якого не було перил і обернулась.
- Я хочу тобі щось показати.
Вона почала задкувати, тоді повернулась до краю обличчям. Обернулась, поглянувши на Данила через плече, бешкетливо посміхнулась і... стрибнула. Данило схопився на рівні ноги і кинувся до краю. З побілілим обличчям і очима повними жаху він глянув за край і не повірив очам. Ярослава... летіла. За її спиною темніли величезні напівпрозорі шкірясті крила. Її волосся розвівалося і вона пронеслась до кінця схилу з розкинутими руками. Тоді вона розвернулась і підлетіла до шокованого Данила, зависнувши перед ним.
- Летимо зі мною!, - Ярослава була надзвичайно гарною у цей момент – розпущене волосся розвівав вітер, очі горіли невідомим вогнем. Данило несвідомо замилувався нею. – Ну, чому ти мовчиш?
- Я... Не знаю що сказати, Роса.... Я не вмію літати...
- Дурниці! Ти вмієш! Летимо зі мною! Вір мені...
Данило поглянув їй у очі. Вони затягували, вони дарували якусь легкість у всьому тілі. Данило, сам не розуміючи цього, втонув у них. Не бачачи нічого крім її очей він зробив крок. Він чув тільки її голос, який шепотів: „Вір мені... Ти можеш... Звільнись, ти можеш летіти... Лети...” І він повірив... Ще крок... Він відчув стопою край... Стрибок... Свобода... Свобода!

Сонце, що заходило за край освітило два крилаті силуети, що летіли над містом. Чорні і срібні крила зливались.... Два силуети летіли за обрій тримаючись за руки....
eMOTIVe
Я думал что этот рассказик будет продолжен... это должно было стать вступлением для очередной сказки... но видимо ещё не пришло время его продолжить. Я не так часто пишу... мои эмоции как-то не слишком охотно ложаться на бумагу, также я очень редко отдаю свою боль бумаге (может просто нечего отдавать)... этот рассказик думаю будет уместен на этом форуме.


Есть древняя легенда о демоне что жил на небесах, душа его была черна как и одежда которую он носил. Рай был для него адом, но не потому что он демон, жители создали ад для демона в котором он был вынужден жить.
Взгляды полные ненависти жителей Рая были невыносимы, демон понял в чем разница между ангелом и демоном но усомнился в «своих» убеждениях, в том чем он жил тысячелетия в том что было смыслом его бытия. Вся та ненависть призрение злость весь тот гнев что заставлял биться их сердца быстрее когда он проходил мимо, все что они скрывали в себе, прятали все глубже, прикрываясь маской счастья и беззаботности, только лишь демон попавший в рай заметил порочность этих существ он понял что это их добро что они творят – корыстно, а та любовь о которой они толкуют многолика и используется так как «им» выгодно. Он видел их нимбы, и их душу… их душа не была черной она была «СЕРОЙ». Ему стало страшно он понял кто есть БОГ…. Он осознал с кем сражаются его братья.
Однажды ночью блуждая улицами Рая демон встретил архангела кончики её крыльев были белыми но чем ближе к сердцу были её крылья тем более серыми были перья… у спины они были пепельными с двумя красными полосами.

Он остановился:
- Как тебя зовут?
Архангел в ответ презрительно фыркнул.
- Я вижу тебя, я знаю кто ты на самом деле.
Она вопросительно взглянула на него.
- ……вы даже не замечаете……
- Чего ты хочешь? Спокойно спросила она.
- Задать вопрос.
Ответил демон
- Задавай.
- Что для тебя важнее всего?
- Душа.
Демон взглянул на душу архангела и отвернулся… на глаза навернулись слезы ему стало жаль этих существ которые гибнут свято веря в свою непорочность, их скрытый гнев есть поводом к войне, а не погрешность демонов. А демоны… его братья… сражаются за их свободу из жалости к ним выставив перед щитом зло.
Несколько дней стоял он на коленях на краю неба и однажды он решился… просто отпустил небо, он не смотрел… не хотел видеть эти небеса, лишь почувствовав удар он открыл глаза он был на берегу озера. Взглянув в воду он увидел отражение небес в воде они были серыми и… были они в низу, он сломал свои крылья что бы никогда больше не было возможности у него попасть в этот… АД?
Подняв глаза он увидел таких же как он, с оторванными крыльями… ангелов и демонов…
- И назвали они себя людьми. Закончил повествование демон.
Слушавший его ангел спросил:
- Кто был этот демон… живший на небесах?
- Этот демон я!





Aspera
Цитата(eMOTIVe @ Feb 7 2007, 21:13) [snapback]207256[/snapback]

Я думал что этот рассказик будет продолжен... это должно было стать вступлением для очередной сказки... но видимо ещё не пришло время его продолжить. Я не так часто пишу... мои эмоции как-то не слишком охотно ложаться на бумагу, также я очень редко отдаю свою боль бумаге (может просто нечего отдавать)... этот рассказик думаю будет уместен на этом форуме.


Мені ДУЖЕ сподобалось...) Супер! Пиши ще, дуже гарно! smile.gif

Це те, що я називаю "потоком свідомості"... Захотілось попробувати щось таке написати...)

Поза життям
На обличчя впала сніжинка... І зразу ж розтала... Вона вмерла... Яке легке її життя... Пролетіти над містом...щоб впасти... злитися з мільйонами таких же як вона, або... вмерти... Яка іронія... Немає двох однакових сніжинок... Але разом вони маса, сніг... Ніякої індивідуальності, просто сніг... А може вона не вмерла?... Може вона переродилась?... Бути чистилищем для сніжинок краще, ніж їх кладовищем... Яке темне це небо... Воно сліпе?... Ні... Воно дивиться своїми прозорими очима людських проблем і страждань на сонце... Воно напевно хотіло би осліпнути... Чому люди не зорі?... Вони ж деколи світять яскравіше ніж ці срібні гвіздочки, якими до неба прибитий чорний оксамит... Я хочу впасти в небо... Зовсім як цей химерний сучасний філософ... Він створив культ і став його Богом... Мені його жаль... Як я стомилася... Холод склянки зводить корчем думки... Чому склянка холодна?... чай теплий... Тихий голос... Він співає ніжну колискову мертвим живим душам... Я хочу збожеволіти... Викличте лікаря, я хочу підспівувати запаху темряви... Скільки часу потрібно щоб зрозуміти себе?... Тверда кам’яна дорога об яку розбиваються безкрилі людські мрії... Дорога засніжених скал і чорного піску... Ти така холодна... Ми ж порозуміємось, правда?.... Ти проведеш мене до скляних-металічних дверей з червоними літерами... Дивний присмак на язику... Скільки часу потрібно щоб прийняти себе?... Сто годин щастя... Я десь вже чула цю мелодію... When the party`s over, it`s no more place to go... Як гарно...зірковий сніг... Ми вже прийшли?... Так скоро... Дякую що провела... Мені сюди?...Гарно... І спокійно... Можна я залишусь?.... Я так стомилась... Дякую... Тут так тихо...............................................................................................................................

- Запишіть, смерть наступила в 23:59. Дівчина, молода, років 16-18. Ні ім’я, ні інші дані не відомі. Померла від передозування димедролу. Знайдіть рідних...
Сивий лікар стомлено потер обличчя руками і вийшов з реанімаційної...
[size=2]
eMOTIVe
Эмоции... или фантазии?
Но ценно.
eMOTIVe
История ангела

Она служила, хотя служба… разве был у неё выбор, разве спрашивали её о чём либо… ангел, без имени, право на имя имел лишь архангел. В её жизни не существовало ничего кроме боя, когда её сотня возвращалась в Рай она уходила в единственное спокойное и безлюдное место «край небес», в такие моменты приходили вопросы. Одним из них был вопрос о смысле, смысле сражений, архангелы твердят своим сотням что аморальные, безжалостные, безпринцыпные демоны если их оставить в покое уничтожат все то что было создано с таким трудом. Но что собственно было создано? Горы трупов? Аванпосты и гарнизоны у порталов? А демоны, их воины уносили раненых во время боя и пытались отбить тела павших братьев после, в то время как архангелы...
Те кто не мог продолжать бой… их в лучшем случае просто бросали на произвол, более невезучих настигали мечи архангелов. Не раз и не два у неё возникало ощущение что это не правильно и что её боги мертвы… холод и безразличие… пришло в отместку счастью и радости прошлого… но ведь ничего не изменилось и всё же...
Не раз она была свидетелем засад у тел падших в бою демонов, когда две сотни поджидали когда отряды демонов придут забрать мертвых, её терзали эти мысли. Так случилось что во время одной из стычек в шею архангела их сотни угодил арбалетный болт одного из демонов-охотников, сотня растерялась, попятилась, ангелы отступали к порталам на последок им все же удалось накрыть дождем стрел охотников, последнего из которых пришлось убить именно ей.
Она заметила его в последний момент, когда те кто остались от сотни уже были у порталов. Он прятался за одной из колон, в зале порталов, перезаряжая арбалет. Она бросилась к нему… но понимала, что расстояние слишком велико и едвали она успеет добежать до него на расстояние удара не получив при этом болт в грудь… отчаянно швырнув меч в охотника она положилась лишь на удачу… и удача была на её стороне.
Меч попал в цель… клинок прошелестев через пол зала вонзился в живот демона который как раз взводил арбалет, он вошел в тело охотника по самую рукоять перебив позвоночник, демон не издав не звука упал замертво. Она подбежала к нему, даже не пытаясь вытащить свой, взяла меч демона и его арбалет, вложив в пустые ножны чужой клинок она бросилась к ближайшему порталу сжимая в руках мощный, тяжелый арбалет демона. Она вошла в портал в последней десятке ангелов.
Несколько секунд боли которых нельзя избежать путешествуя через порталы… и она на одном из блокпостов, перед ней стояли архангелы, воздух задрожал и из воздуха соткались остальные ангелы… десятка, в которой она вошла в портал, секунду они повисели в воздухе расправив крылья потом осторожно опустились на ноги, всего вернулось четыре десятка… Когда выяснилось что архангел отряда был убит, архангелы приказали вернутся и принести голову убийцы… мотивируя тем что тот кто убил сотника не имеет больше права на жизнь и сотня должна либо убить его или умереть вместе со своим командиром. Ангелы убеждали архангелов что убийца мертв, но те были непреклонны требовали доказательств, она вышла вперед швырнув к ногам одного из архангелов арбалет демона.
Архангел усмехнулся.
--Это арбалет убийцы? Кто убил его? Ангелы зашептались но в этом шепоте слышалось облегчение.
-- Да, это арбалет того охотника что убил нашего сотника.
Один из ангелов показав на неё сказал:
--Это она убила его.
Архангел хмыкнул.
--Что ж, я назначаю тебя командиром этой… сотни. Он смотрел прямо на неё. Мы стали терять слишком много офицеров, поэтому отряд возглавишь ты, но так как возглавив отряд ты становишься офицером ты должна выбрать имя себе. Зайди в оружейную там тебе выдадут доспех и меч, скажи что это приказ Габари, отдашь «это» пусть расплавят, это не должно находится здесь. он указал на меч демона в её ножнах, Она кивнула.

По рядам архангелов прошел недовольный гул… суть которого сводилась к презрению ангела как командира, и спорах по поводу ответственности и опыта, тем временем архангел что обращался к ней продолжал:
--И ещё одно, от ныне ты не имеешь права снимать архангельский доспех, до смерти!
--До смерти! Повторила она.
--Все свободны.
Ангелы разошлись по Раю. А она осталась стоять на месте… на этой маленькой площадке… упав на колени она зарыдала, она поняла, ей не место здесь…
I hate to fight, that is not what I want.
Но тебе придётся, придётся драться, Кара.
В ней поселился голос, голос демона которого ей пришлось убить…
Она встала на ноги…
--Кара… да, теперь это будет моим именем.

Aspera
Цитата(eMOTIVe @ Feb 10 2007, 00:46) [snapback]207465[/snapback]

История ангела


Тащуся. Мені дужжже подобається такий погляд...) Супер.
eMOTIVe
Цитата(Aspera @ Feb 10 2007, 15:31) [snapback]207518[/snapback]

Тащуся. Мені дужжже подобається такий погляд...) Супер.

Спасибо, мне очень приятно...
Orest
Оце проглянув ваші писання за 2006-2007 рр. Панове і панянки - ви в курсі що всі ваші твори занадто схожі. Самовираження з мовчазної згоди всіх присутніх перетворилось на однотипність. (це я в першу чергу про стиль, а не про зміст)
Висновок - треба працювати над методологією... і не просто до третього поту, а далі, далі і далі. Доки вся волога(себто тексти) з організму не вийде.
Для початку рекомендував би Кінгівське "Как писать книги". Багато "лівого" тексту та поради справді класні.
Будь ласка - не ображайтесь

Самі ж критики вимагали sad.gif
Triviya
Разрешите и мне разместить свое скромное творчество... Благодарю за внимание...
Однажды в полнолуние

Ночной ветер осторожно раскачивал верхушки старых деревьев.Где-то вдали почти беззвучно несла свои воды лесная река. Тяжело ухал филин. Высоко между скрипящими вековыми елями проносились, тихо попискивая, летучие мыши. Через миг они бесследно исчезали, словно растворялись во тьме.
В густо-синее ночное небо не мигая смотрела старая волчица. Ее серебристо-белая спина казалась продолжением Млечного Пути. Пару волчьих глаз можно было принять за две заблудившиеся в ночи звездочки. Но белая волчица не любила звезды.
Когда она была маленьким волчонком, ей нравилось смотреть на них. Ей казалось, что веселые небесные огоньки подмигивают ей. Со временем волчица поняла, что звезды слишком легкомысленны. Если в небесном куполе и было что-то, стоящее внимания, то это была луна. Только она одна.
Волчица устало положила голову на лапы, но ее глаза продолжали безотрывно следить за медленно катившемся в небе серебряным шаром.
Волчица любила Луну – от тоненького серпа молодого месяца до совершенного, как сейчас, шара. Это удивительное светило никогда не бывало одинаковым две ночи подряд, но старая волчица всегда безошибочно узнавала его.
Волчица любила Луну. Они были похожи. Два серебристо-белых одиночества. Ей казалось, что и Луна тоже любит смотреть на нее, будто видит в ней родственную душу.
Волчица любила Луну. Поэтому она каждую ночь прогоняла сон, чтобы полюбоваться своей небесной сестрой. Когда Луна величественно уплывала дальше по небосводу, волчица шла ее провожать. Вот так, вдвоем, они шли до окраины леса.
Здесь волчица ложилась, опускала голову на лапы и снова вглядывалась в ночное небо. А Луна тускло серебрила последний ряд лесных деревьев, покосившиеся кресты начинавшегося за лесом кладбища и белую спину старой волчицы. По ту сторону кладбища виднелись густо увитые плющом каменные стены старого замка.
Уши волчицы продолжали инстинктивно ловить ночные звуки, а влажный нос все так же четко определял запахи, но все ее сознание занимала только Луна. Волчица понимала, что Луна не может пробыть с ней целую ночь. Ведь там, за замком, было поле, а за полем, за деревнями – еще один лес, а в нем наверняка ждала прихода Луны другая волчица-одиночка, а дальше – еще одна. Луна разделяет одиночество с каждой из них.
Белой волчице стало очень грустно. Она любила свое одиночество, но все равно оно иногда было в тягость. Но волчий век недолог. А Луна? Она ведь была задолго до рождения белой волчицы. Луна знала тех, кто покоится под покосившимися крестами старого кладбища. Луна помнила, как росли ели казавшегося вечным леса. И все это время Луна была одинокой! Бедная... Ей еще тяжелее, чем волчице. Потому что все, кто сочувствовал ей, все, кто поддерживал ее ободряющими, обнадеживающими, но грустными взглядами, все, кто иногда, как люди, или постоянно, как волки, разделяли ее одиночество – все они уходили. Уходили туда, откуда не возвращаются. Их забирала Смерть – а Луна оставалась... Как же тяжело ей, бедной!.. И волчица тоненько завыла, жалея Луну.
А Луна тем временем добралась до замка и почти скрылась за одной из его башен. Волчица зачарованно проводила ее тоскливым взглядом, сердито покосилась на бестолковое каменное сооружение, мешающее ей любоваться Луной, грустно, как-то совсем не по-волчьи вздохнула – и ушла в сторону леса.
Луна же решила заглянуть в высокое стрельчатое окно замка. Ее бледный свет пролился на остывший много лет назад камин, на покрывшиеся толстым слоем пыли книги на полке, на давно погасшие свечи в медном подсвечнике, на потускневшее и кое-где даже заржавевшее холодное оружие на стене. Когда-то там было на один кинжал больше – только неизвестно почему идущие до сих пор старинные часы знали, как давно он нашел себе более достойные ножны.
В замке пахнет пылью и сыростью. Сквозь каменные плиты пола пробиваются колючие сорняки. Зеркала в тяжелых резных рамах потускнели – им некого отражать. Пауки давно перестали прятаться по углам – теперь они полноправные хозяева замка. Их узорчатые сети служили самым новым украшением некогда опрятных богатых комнат.
Но замок сохранил свое величие. Оно чувствуется в каждой ступеньке многочисленных лестниц, в каждом камне стен, в шпиле каждой башни.
В замке царит тишина. Мерное тиканье часов только подчеркивает ее. Здесь остановилась жизнь – но неумолимое движение времени остановить нельзя.
Эту всепоглощающую торжественную тишину, конечно же, не может нарушить тихий разговор. На самой высокой башне беседуют два призрака, парень и девушка.
– За что ты меня убила? – спрашивал он.
– Я думала, ты поймешь. Я всего лишь любила тебя, – тихо ответила она, глядя вслед уплывающей Луне.

15.01.2007

Anazie
Triviya, рассказ прелесть smile.gif))
Только конец, мне кажется,.. как бы натянут, что ли...
Я бы вообще убрала призраков, не то чтобы это совсем банально, и "натянуто на готику", но не совсем в тему... я бы лучше дорисовала что-то касательно волчицы или луны и оставила главным именно их контакт.
Извините, если что, это сугубо мое субъективное мнение smile.gif на литературного критика я далеко не претендую.
Triviya
Так и я на писателя не претенлую)) спасибо. Я не пыталась ничего никуда натягивать, просто записала то, что однажды выкинуло мое воображение (оно у меня почему-то живет отдельной от меня жизнью)А призраки там были... ну и пусть будут себе дальше. Я не умею их изганять)) Рассказец уже давненько написан. На досуге перечитаю и, может, все-таки изменю что-то, хотя это не в моих правилах. Еще раз спасибо за внимание!
Aspera
QUOTE(Orest @ 20.10.2007, 22:27) *
Для початку рекомендував би Кінгівське "Как писать книги". Багато "лівого" тексту та поради справді класні.
Будь ласка - не ображайтесь

Дуже дякую за пораду) Обов'язково знайду і почитаю) А ображатись немає на що)
Aspera
QUOTE(Triviya @ 21.10.2007, 14:20) *
Однажды в полнолуние


Гарно, чуттєво ,цікаво. Але мені теж здається що закінчення трошки вибивається з загального ритму)
І всеодно молодець)
Triviya
Aspera, дуже дякую... Хай собі вибивається, коли вже вибилося. Закінчення - це ж не цвях, його назад молотком не заб'єш))
Triviya
Ще одне оповіданнячко...


Intermezzo 2007
Перші звуки її крику загинули в порожнечі, а останні застигли на губах.
Не стрималася. Їй так хотілося заявити, що в цьому сірому убогому світі є жива душа!
Та кому потрібен її крик?
У центрі величезного безсердечного міста крізь асфальт пробивається тремтливо-ніжна квітка. Невже її не помітять, невже затопчуть, задушать колесами автомобілів?
Що керує світом? Гроші? Зло? Байдужість?
Порожнеча… Дивне, дивне слово… Всього-на-всього слово, а скільки через нього страждань!
Спека… Дощу не буде – небо стомилося оплакувати істот з мертвонародженими душами.
Вона – тут. Вона – справжня. Вона – одна. Невідома, безіменна, непомітна – але справжня. Жива!
Так хочеться, щоб її помітили, побачили, почули! Та хто її зрозуміє? Хіба що той хлопець з обличчям янгола, якого вона бачила в метро?
Одну-єдину квітку легко не помітити, але якщо крізь асфальт пробиватиметься цілий сад, його обов’язково захистять і підтримають.
… Тоді вона ще довго вдивлялася в густу темряву тунелю. Колеса метрополітенівського поїзду рівномірно стукотіли об рейки, відвозячи її все далі, перекриваючи своїм механічним шумом биття його живого серця… Вона так хотіла ще хоч на мить зазирнути в його чисті дитячі очі…
Вона сама не розуміє, чому тоді не зупинилася, не вийшла з вагона слідом за ним, не гукнула, щоб почекав…
Безодня міста поглинула його.
… Може, їй пощастить ще коли-небудь зустріти його. І тоді їх буде вже двоє…
А зараз ця самотня душа посміхнеться своєму спогаду, гірко зітхне – і повернеться у шалену круговерть міського життя…
Aspera
Гарно happy.gif Дуже легко і ніжно) Мені сподобалось)
Aspera
СОН

Посеред ночі вона неочікувано прокинулась. Так деколи буває: сон не розвіюється спокійно і плавно, а різко обривається, викидаючи тебе в реальність. Вона сіла на ліжку і почала насліпо вдивлятись у темряву, але перед близорукими очима все розпливалось. Вона потягнулась до полички над ліжком і намацала окуляри. Сучасні технології досить далеко зайшли. Якби не вони, то неполегшені, товстезні і тяжкі лінзи в оправі неможливо було б носити. А так, вони навіть досить гарно виглядали. Вона оглянула кімнату у пошуках того, що її розбудило. Але у кімнаті все було як звично. Мирно сопіла сестра, чийого єхидства боялись навіть вуличні хулігани, рівномірно цокав годинник, світло повного місяця висвічувало квадрати на щільно зашторених вікнах… Квадрати світла… Квадрати місячного світла… Вона, не відриваючи погляду від срібних шматочків світла, відкинула легесеньке покривало, підійшла до вікна і відхилила штору. Повний місяць дивився їй просто в очі. І кликав… Кликав… Вона протягнула руку, ніби намагаючись доторкнутись до нього, але він був далеко. «На дах. Там просторо. Там ближче.», - якось зовсім спокійно і тверезо подумала вона. Тихесенько, щоб нікого не розбудити, вона відкрила двері в коридор і пройшовши повз кімнату батьків взулась у легкі сандалі. Обережно повернувши ключ, вона відкрила вхідні двері в вислизнула в коридор до ліфту. П’ятдесят шість сходинок, чотири сегменти сходів, два поверхи і вона стоїть перед драбиною, яка вела до невеликих дверцят на дах її дев’ятиповерхівки. Мить, і вона легенько їх штовхнула. На диво, вони виявились відчиненими. Вона схилилась і вилізла на бетонну поверхню даху. Місячне світло водоспадом омивало плоску поверхню з вигнутими, покрученими скелетами антен. Його було так багато, що в перші миті вона мало не захлинулась ним. Місяць далі спокійно дивився їй у вічі. Кликав до себе, манив, просив… Вона протягнула руки, в марному намаганні доторкнутись. Легкий вітер розвівав її широку футболку, в якій вона зазвичай спала. А місяць був попереду. Він просив спішити, бо скоро вже його час закінчиться, він скоро піде, його час спливає. Вона у відчаї заплющила очі, але в ту ж мить розплющила їх. Вона подивилась вперед, туди де місяць кликав її і тихесенько прошепотіла, впевнена, що він почує: «Почекай… я зараз… я йду…» Вона обернулась і подивилась на площу даху за нею. Вона стояла на самому краю. Під її ногами розкинулось сонне місто. Тепла літня ніч, ніжно огортала її плечі. Вона розвернулась і спокійною, розміреною ходою, пішла до іншого краю. Зупинилась. Глибоко вдихнувши подивилась на місяць що кликав попереду.
«Я йду.» І побігла вперед. Швидше, ще швидше. Крок, останній крок-стрибок…. Розкинути руки… «Я вже…» Розкинути руки… Розкинути руки-крила… Вигнутись і розкинути руки.. і крила?... За спиною у неї росли крила! Вони змахнула ними раз, другий… І щасливо засміявшись і випроставши вперед руки понеслась вверх, в небо, до місяця, який сміявся разом з нею! Ближче, ще ближче, ще трошечки.. Ось-ось вона зможе доторкнутись, ось-ось… Він все ближче, він уже заслоняє собою все… Ще трошки…

Вона прокинулась і сіла на ліжку. Знову цей сон. Знову цей нереальний, омріяний сон. Вона взяла окуляри, і притулившись до них лобом посиділа так з мить, а потім одягнувши, глянула на вікно. Прямокутники-квадрати місячного світла. Знову, як кожного повного місяця. Квадрати і сон. Вона встала і підійшла до вікна. Будинок мирно спав, тільки в деяких вікнах світилося, напевно якийсь хазяїн мучиться безсонням. Вона глянула на кругле місячне око і тихо зітхнувши вже повернулась, щоб піти до ліжка, як раптом… Він…кличе?... Вона різко повернула назад в втупила погляд в нічне світило. Він… кликав… Він кликав її!.. Зовсім як у сні… Місяць кликав… Кликав… І був попереду. Вона повернулась і в точності повторила сон. Сандалі, вхідні двері, сходи, драбина, дверцята, край, місяць, ніч, вітер, місяць, місто, місяць, місяць, місяць… «Ти ж почекаєш…» Бігти, швидше, швидше!... Крок, останній крок-стрибок… Край проплив під нею… Розкинути руки… Розкинути… розк
Cothurnatus
Хвороба.

Зима... Вечір... Старе крісло монотонно скрипить від млявого розгойдування.… У ньому я.… Хоча мені починає здаватися, що мене в ньому вже не залишилося, тіло, здається зовсім непотрібною й навіть шкідливою дрібничкою яка болить так, що вже замислюєшся, а чи не викинути його на смітник, усе в ньому зайве, і тільки дратує ментальне тіло своїм сміховинним-неприємним ниттям... Хоча ні, варто мабуть залишити очі, щоб бачити крах, смуток тобто зиму, як його образне втілення створене наймастернішим художником- романтиком і вуха щоб слухати несамовиті акорди “Ist ein allgemeines Lamento der Freunde” Баха до кінця тієї обмеженої нескінченності іменованим -життям.
Чому? А тому що!!! Тому що злочинно втримувати часточку вищого розуму в камері-одиночці плоті!!! І от коли вищий розум пробачає сам собі всі гріхи й ти , як ця нещасна двонога істота готуєшся зникнути, ліки діють двері в підсвідомість успішно замуровано й ти наче й не було нічого йдеш із посмішкою на роботу яку ти завжди ненавидів.

(с) В.Пузанов, 2006
Aspera
Експресивно. Мені сподобалось.
Dark_Within
маленькая зарисовочка.

Бывает так, что заходишь ночью в тёмную комнату, а там ведь всё такое родное, привычное, опостылевшее даже немного, ни на что не наткнёшься, не споткнёшься... Но однажды ты вдруг краем глаза увидишь где-то в ней маленькое пятнышко света. Тусклое, слегка мерцающее, словно отблеск свечи. Знаешь ведь, что нету там никакой свечи, это уж точно. И стоишь, не шевельнувшись, чтоб не спугнуть этот морок, напрягаешь все свои чувства, чтобы уловить... что? Нечто неосязаемое, чуждое всему вокруг и оттого безмерно притягательное. Вот кажется, что уж почти уловил его, что чувствуешь его привкус, запах, почти осязаешь... А тут очередной толчок сердца в груди, палец чуть шевельнётся, глаза моргнут... И понимаешь, что это всего лишь блик лунного света. Вздохнёшь, и, сетуя то ли на излишнюю свою впечатлительность, то ли на каверзные игры света и тени, пойдёшь курить. Закуришь, значит, сигарету, поглядишь на луну, подумаешь, то ль обругать её и послать ко всем чертям, то ли рассмеяться просто...
А ей-то что? Она плывёт себе по чёрному шёлку небес, да убаюкивает всё сущее мягкими серебристыми пальчиками, сотканными из света и тени. И печален лик её, и спокойна поступь.
Lviv_crow
Судіть конструктивною критикою. В школі я мав 3 з рідної мови, тому перепрошую за орфографію.


Скелі
Які вічні таємниці зберігають у собі скелі, що були покинуті льодовиком мільйони років тому. Чи знайдеться хоч яка-небудь людина котра буде в силах розгадати усі ці таємниці і загадки сивої давнини. Серед народу ходять чутки, що той хто завітає у царство цих скель і буде з зневагою ставитися до цього мовчазного , але величного каміння залишиться там на віки вічні. Ці люди гинуть, або просто зникають, або ж скелі їх поглинають у своє царство.
Скелі сплять, сплять вічним , кам’яно-холодним , про те м’яким і ніжним тихим сном. Скелі наче манять у свої величні обійми. Заманили вони багато юних молодих людей, котрі так і залишилися у їхній вічній владі, ставши не від’ємною частиною їх вічного, холодного царства.
У цьому царстві багато величних, незвичайних і гордих каменів, котрі тримають у собі свою, багато вікову історію. Вони живуть своїм особливим життям по-за плином часу . Іноді здається, що скелі струшують з себе багато віковий пил тим самим відпочиваючи, від свого сну…
Невже , це ті молоді люди, що залишилися у владі скель, самі стали камінням, вони наче застигли з плином часу .
Зачаровані молоді люди, зверху вони звичайнісіньке каміння, а з середини вони вогонь і страх, страх перед тим величним камінням, котре назавжди забажало поглинути їх у свої обійми. Заснувши, вони тримають у собі , красоту цієї місцевості.
Колись, у сиву давнину, там була стоянка первісних людей. І побутує думка, що у плем’я цих первісних людей прийшов злий дух у вовчій подобі. Він погрожував знищити плем’я якщо не дадуть йому, те чого він хоче. Злий дух вимагав прекрасну молоду доньку старійшини племені. І старійшина сказав, хто переможе цього злого духа, той візьме собі за дружину мою доньку. Усі чоловіки, того племені боялися, але на поєдинок із духом визвався один молодий юнак, котрий до без тями кохав доньку старійшини племені. Поєдинок із злим духом відбувався на скелях. Бій тривав до заходу сонця, коли уже він перемагав вовка, то той йому вп’явся йому в шию і вони обоє впали і розбилися, дівчина не витримавши болю і туги за коханим , вирішила стрибнути зі скелі. .. Скелям стало шкода, цих молодих людей, і вони перетворили юнака на вітер, а юну молоду дівчину на прекрасну пташку, щоб вони могли бути разом… Скелі створили з них дует, щоб він оспівував їх велич і вічну красу…
Інколи, коли заходить сонце, окутуючи вечірньою імлою скелі, можна почути, в кронах кремезних дерев, сумну пісню Вітру і Пташки, про своє щире кохання і про вічну таємницю цих дивовижних скель , яка мабуть ніколи не буде розкрита…

Присвячується моїй маленькій,
але духовно великій подрузі З

Можливо із чимось перегукується.......

PS Чекаю коментарів
Для просмотра полной версии этой страницы, пожалуйста, пройдите по ссылке.
Русская версия UGP © 2001-2021 Ukrainian Gothic Portal