Спецпроект: Люди Мистецтва і Татуювання: Елліотт Берлін з Combichrist

Я взяла це інтерв’ю кілька років тому під час одного з фестивалів Out of Line Weekender. Але щоразу щось траплялося, і робота над ним відкладалася.

За ці роки я дізналася, якою чудовою людиною та музикантом є Елліотт, і щиро ціную його підтримку моєї батьківщини — України — від самого початку цієї жахливої війни.

Сьогодні я з гордістю нарешті представляю вам це інтерв’ю.

Коли ти зробив своє перше тату і що це було? Чи довго ти наважувався на нього?

Перше тату я зробив, коли мені виповнилося 18, одразу після дня народження. Як довго я думав про це? Не дуже довго, мені здається… Я просто зробив щось. Моя шкільна подруга… я попросив її намалювати щось. Вона не знала, що саме, і я сказав — щось просте, прямолінійне. Вона намалювала, я взяв малюнок, поїхав у місто й зробив тату. Ось так це було.

Це тату залишилося, чи ти його переробив?

Так, ось воно (показує тату). Я не знав, що саме зробити, ніколи не розбирався в ескізах, я жахливий художник і все таке, але я знав, що хочу тату, і вирішив, що потрібно з чогось почати. І просто наважився.

Скільки у тебе загалом татуювань? Розкажи їхню історію, якщо можеш.

Я навіть не знаю… Не так багато. Річ у тім, що вони зазвичай доволі великі. Їх небагато, але вони великі. Може, десять. Моє улюблене — ось це (показує тату на ребрі долоні). Тому що тут мало бути написано ‘‘Till death’’ (“Поки см…”).

Тому що це таке місце…

Так. Якби це було жартом, я б сказав, що протримався довше, ніж смерть (сміється). Але… Ні, це все ж кумедно — через саму ідею: ніби це буде зі мною до самої смерті, а потім ти більше цього не побачиш.

Але ти ж знаєш, що воно там…

Так, це майже як жарт — і мені це подобається. Щодо історій… я не знаю, зазвичай я просто вирішую щось зробити — і одразу це роблю. Я не думаю над цим надто довго. Тобто зазвичай це виглядає так: я хочу щось зробити — добре, домовляюся про зустріч і одразу роблю.

Цікаво… Мені завжди потрібно більше часу, щоб вирішити, чого я насправді хочу.

Якщо я почну думати в такому ключі, то все закінчиться тим, що я нічого не зроблю. Бо якщо почати думати: а це взагалі розумно? — ні; це дорого; яка з цього користь? — жодної. Тож я волію просто не думати.

Я хотіла спитати, чи ти вже зробив усі тату, які хотів, але думаю, ти ще будеш їх робити (сміється)

Є ще деякі речі, які я хотів би зробити. Але, маю на увазі, не все…

Не все обов’язково має бути зроблене?

Не все потребує пояснення. Деякі речі просто потрібно зробити.

Ти робив усі тату в одного майстра чи в різних? Як ти обираєш майстра? І хто створює для тебе ескізи?

Я обираю тату-майстрів переважно за стилем. Якщо я бачу щось, що мені справді подобається, і хочу подібне — ідеальний варіант звернутися саме до того майстра, хто це зробив, а не просити когось копіювати чужий стиль. Деякі з моїх татуювань зроблені друзями. Одна моя подруга зробила свою другу в житті тату — на моїй нозі. Вона хотіла попрактикуватися, і я запропонував їй потренуватись на мені. Загалом у мене, мабуть, було 5 або 6 різних майстрів.

Татуювання — це боляче. Як ти справляєшся з болем під час сеансів?

Я намагаюся сприймати біль як частину ціни. Ми платимо майстрам за їхній час, а за саму тату — платимо болем. Я бачу це саме так. Татуювання — це щось, що залишиться з тобою на все життя або поки ти його не видалиш, але…

…але видаляти ще болючіше, ніж робити.

Так, так кажуть.

Я знаю це, бо мій друг видалив частину тату — і шкіра після цього виглядала як обпалена.

Ага, як опік. Я б не хотів це пережити. Кажуть, це дуже неприємно. Я думаю, біль — це необхідна частина процесу. Якби її не було… я не думаю, що татуювання мали б таку цінність. Це свого роду ритуал. І суть у тому, що ти маєш цього справді дуже хотіти. Ти маєш бути впевнений. Тому я просто фокусуюсь на тому, чого хочу. Це ж для цього ти прийшов. Біль — частина цього. Від цього не легше, але принаймні ти пам’ятаєш, навіщо це робиш.

Скільки тривала найдовша твоя сесія?

Я не записуюсь більше ніж на три години. Це не має сенсу. Мені стає погано, нудить. Я швидко вигораю, втрачаю витримку, хочеться встати й піти. Я розмовляв із одним майстром кілька років тому, і він сказав: якщо ти так себе почуваєш, ти маєш просто вставати і йти. Не треба резервувати більше ніж три години — краще робити кілька коротких сеансів.

Чи є для тебе табу в тату — щось, що ти ніколи б не зробив і не приймаєш на інших?

Я ненавиджу трайбли. Просто абсолютно ненавиджу. Я сам колись зробив трайбл. Це правда. Але потім переробив. Це була ідея, яка виявилась надто “трайбалізованою”, якщо можна так сказати, і мені довелось її змінити. Окрім цього… я не розумію людей, які роблять татуювання на очних яблуках чи щось подібне. Це здається зайвим. Ну, можливо, воно виглядає ефектно, але ризикувати зором? Ні, я б ніколи не пішов так далеко. А в іншому — дайте мені випити та тату-машинку, і я погоджусь майже на все (сміється).

Кажуть, що татуювання викликають залежність — якщо почав, то вже не зупинишся. Це правда?

Я думаю, що якщо робити кілька сеансів поспіль, з перервами на місяць або навіть частіше, то так — це справді викликає звикання. З огляду на біль і шкоду для тіла, мозок починає виділяти серотонін, щоби ти міг це витримати — і саме це може викликати залежність. Ось у чому суть. І я це відчував. Мені пощастило, що тату такі дорогі — інакше я б справді підсів, бо просто не можу собі дозволити їх постійно.

Зараз татуювання в якомусь сенсі стали модою — багато людей не замислюються над їхнім значенням, просто хочуть щось яскраве на тілі, щоб бути “в темі”. Часто вони просто заходять у салон і кажуть: “А покажіть, що у вас є?” І з тату-майстрів — митців — роблять штампувальників ширвжитку. Як ти ставишся до цієї проблеми?

Я не згоден. Татуювання завжди були трендом — просто в інших соціальних прошарках. А тепер це стає мейнстримом, що означає — більше людей хоче тату, але вони не розуміють, як це працює. Я теж не розумів, коли робив перше. Тож я б не став таврувати когось словами: «Тобі тут не місце». Вони просто новачки, які ще не знають, як усе влаштовано. Ти ж із чогось маєш почати, інакше ніяк.

І я вважаю, що це справа самого майстра — робити чи не робити. Я знаю багатьох тату-майстрів, які відмовляють випадковим людям. Одного разу я був на сеансі, і зайшов хлопець із запитом: “Можна мені зробити ось це?” І майстер сказав: “Ні”. У сенсі — так, технічно можна, але не тут і не зараз. І навіть коли той хлопець почав пропонувати 200, потім 300 євро — майстер все одно відмовив. Все просто.

Майстри нічим не зобов’язані. Вони можуть закрити салон у будь-який момент і сказати всім: «Ідіть геть». Все залежить від того, чи зацікавлені вони у заробітку. Якщо так — тоді вони можуть робити все це “попсове” для випадкових клієнтів, які нічого не розуміють, бувають п’яними тощо. А можуть — відмовити. Думаю, все залежить від вибору. Все просто.

Хотілося б торкнутися соціального аспекту тату. Раніше вважалося, що люди з татуюваннями не можуть бути успішними чи знайти «пристойну» роботу. Чи змінилось ставлення суспільства? Чи упередження ще живі?

Я думаю, все залишилось так само. Це все — трайбалізм, ритуали, племінне мислення. Ми дивимось на людей і оцінюємо їх за зовнішністю — всі так роблять. Ми намагаємось приймати людей, але насправді приймаємо лише тих, кого сприймаємо як «своїх». Такий менталітет. Так влаштований світ.

Очевидно: людина народжується без татуювань, а коли ти бачиш когось із тату — вона вже виглядає інакше. Потім ти бачиш не одного, а десятьох — і це вже сприймається як «чужа» група. Це стає чимось ворожим, іншим. Навіть попри те, що тату стали частиною мейнстриму й дедалі більше людей їх робить. Але що це означає в цифрах? Сотні тисяч? Двісті тисяч? З мільйонів і мільйонів людей. Це все ще альтернативний стиль життя.

І це все ще може означати, що тебе не візьмуть на роботу, якщо в тебе видно татуювання. Абсолютно. Я сам це відчув, коли зробив тату на руці. Я не був наївним — мені було 30, і я розумів, що це може бути проблемою. Але я не очікував, що все настільки зміниться. Наприклад, з того моменту, як я зробив це тату, під час кожного рукостискання люди спочатку дивляться на мою руку, а вже потім — на обличчя. Це було дуже помітно. До цього вони дивились мені в очі — тепер спочатку на тату.

Тоді я подумав: добре, якщо вже так — зроблю ще більше видимих татуювань. Наступним було тату на шиї. І стало трохи краще — бо тепер люди хоча б дивляться в бік моєї голови (сміється). Але так, люди судять. Вони думають, що я божевільний. Найгірше — це коли люди вважають, що я роблю тату, бо хочу привернути увагу. Що я хочу бути в центрі, галасувати, кричати. І я розумію, чому вони так думають — тату так «подають» мене. Але це зовсім не обов’язково відповідає моїм справжнім бажанням.

Що до роботи — це досі впливає на працевлаштування?

Так. Якщо роботодавець шукає людину для роботи, де потрібна стриманість, тату можуть бути небажаними.

Я працюю в ІТ, і в нашій сфері це не проблема. Проблема виникає, коли потрібно спілкуватися з клієнтами. У нашій команді татуювання є тільки в мене, але я стараюся робити їх у таких місцях, де їх не видно. В Німеччині це досі проблема. І, на мою думку, це неправильно. Бо тату нічого не говорять про твої професійні якості. Це все — у головах людей.

Це також пов’язано з культурою життя всередині самої тату-сцени — з екстремальними стилями, диким виглядом. Люди бачать це і відштовхуються, так?

Так, часто саме так. Я маю на увазі весь цей божевільний вигляд — яскраві кольори, хаос. Зрозуміло, що звичайна людина дивиться на це і думає: «О Боже, які ж ці люди неприємні». Вони хочуть це приглушити.

Чесно кажучи, іноді я й сам так реагую, коли бачу групу гучних, татуованих хлопців. Я стискаю кулаки в кишенях і думаю: “Ох вже ця молодь із їхніми дурними татуюваннями”. Засуджувати дуже легко.

Люди часто мене питають: “Ти жалкуєш про свої тату?” — ні. “Хотів би, щоб їх не було?” — не завжди. Я вважаю це екстравагантністю, проявом індивідуалізму, марнославства й дурості. Але ж це дозволено? Ми можемо робити те, що хочемо. Проблема лише в тому, що таким чином ми дійсно посилаємо сигнали. І люди не вірять, що ми здатні на прості речі.

Вони не розуміють ці сигнали.

Абсолютно точно. Вся суть у тому, що вони просто не розуміють цих сигналів.

Бо для мене, наприклад, татуювання — це спосіб показати, як я себе бачу.

Так, але знаєш, багато людей роблять тату, щоб стати частиною чогось більшого. І вони псують статистику. І я не можу сказати їм, що це неправильно — якщо вони справді хочуть належати до якоїсь субкультури, де всі ніби як «зламані» — ну, окей! Можливо, у вас якісь проблеми, але якщо це вам підходить — чудово! Просто я роблю це з іншої причини.

Але уяви третього — стороннього — спостерігача. Звідки йому знати? Він не бачить різниці. Він бачить лише: «О, в усіх них татуювання — напевно, вони всі ненормальні». І певною мірою… це правда.

Певною мірою — так. Що б ти порадив людям, які збираються зробити своє перше татуювання? Як обирати майстра? Кольорове чи чорно-біле? Просто якісь життєві поради?

Думайте масштабно! Робіть велике. Перші татуювання завжди маленькі — надто прості. Якщо ти попросиш когось показати свою першу тату — ти завжди зможеш здогадатися: «Ага, ось вона!» Думайте ширше. Так, це дорого — але навіщо зупинятися на 150 євро? Чому не зробити за 250, 300? Беріть більше, робіть масштабніше, сміливіше! І будете задоволені.

Проєкт Daria Tessa та Daniela Vorndran
Інтерв’ю: Daria Tessa та Olena Pletnova
Фото: Daria Tessa (Facebook)