Lauren Fatum  

СоN Єvи

 

1

... Тонкою звивистою лінією повільно, немов змія, вгору до стелі повз сірувато-зелений сигаретний дим. А там, з гори , в місці його призначення вже жив і сміявся справжній чорний дракон із загорнутими в хмільний присмак вина та опіуму очима. Переливаючись повільно, немов химера, він шукав виходу кудись вище. Туди, де його зустріла б свобода в небі, туди, де він був би самим собою, мов шалений червоноокий демон із дивовижними думками. На сонце, в місце виробничого бруду – немає значення куди, головне, що вільний! Того йому хотілось більше за все, що тільки є на світі й навіть більше. Чому? Тому що знав напевне, небо вб'є його, небо не дасть жити подібній сірості, як він. Адже воно там, кажуть, блакитне... І цей шаблон самодержавно витісняє будь-які імпульси непокори, неначе котрийсь із неписаних законів: не такий як я має вмерти! Монополія. Навіть хмари, немає значення які: пухкі чи гострі, білі чи чорні, мають померти. Головне те, що вони не блакитні і цим все сказано. Принаймні так вважає небо.

Ви ніколи не бачили, як вмирають хмари? Напевне, це довго й болісно. Деяких просто роздирають на шматки, що потім розтають, мов цукор в чашці чаю, а деякі з них (особливо чорні та великі) навіть плачуть. Тоді йде дощ. Отож, не вірте тому, хто скаже що небо... Воно холодне, воно безжальне. Хм,.. бідний мій сірий сигаретний суіцидально налаштований драконе, ти там приречений і, знаючи це, все ж таки смієшся?! Гіркий сміх, .. гіркий дим... (А все почалося з сигарети?!)

 

•  Рота, підйом! – командним тоном протягнула Єва, коли зайшла в ту димову завісу, що панувала у батьковій кімнаті. Її життєрадісний вираз обличчя вмить змінився на саркастично скривлену мину. Хоча вона й мала вигляд обурений, та домішок сміху робив це незадоволення лише комічним і не більше того, та й не менше. Вона швидко і цілеспрямовано підійшла до вікна, щоб прочинити його, та не змогла цього зробити. То було велике, немов двері, вікно з металевим скульптурним засувом, що своєю формою нагадував листок вишні чи піку. В будь-якому разі, то не просто шматок металу, а шматок металу з певним моментом вишуканості. Батько любив такі речі. Дрібниця, але він тим пишався.

•  Підйом, сонько, – дещо інтерпретовано повторила вона, жалісливо посміхаючись крізь маску невдоволення. – Вже сьома тридцять, а ти ще спиш. На роботу замість тебе я піду, чи Адам?

•  Хай Адам йде. Він старший, - реагуючи на старання доньки, лише губами відмовив батько. Єва дзвінко засміялася. Кожного ранку їй доводилося штурхати спочатку Адама, а потім “старого”, і щоразу це було по-новому. Вони з братом дуже любили цього, як він іноді сам про себе каже, “рудого ледачого котяру”, а він просто обожнював своїх “малих партизанів”. Хоч зараз вони вже досить дорослі: хлопцю вісімнадцять, і Єва теж, “дівка на виданні”, на два роки лише відстає від брата. Але для нього вони все ще малеча.

•  Він вже пішов. Вставай, сніданок холоне.

•  Та встаю вже ж, встаю, – зі скрипом в голосі, мов старий диван чи не змащені двері, простогнав батько, підводячись з ліжка. – Стоп, а куди Адам пішов так рано?

•  Тиць! Це ви, мамо, чи це мені здається!? На роботу пішов. Він же ж до пана Росса влаштувався наймитом.

•  А точно.. Наймитом?

•  Ну, помічником фермера, – з промовистим пафосом сказала Єва, дивлячись замислено в далечінь. – І вікно прочини, паровозе!

Після цих слів дівчина вийшла, залишивши зачумленого батька в кімнаті наодинці з сигаретним драконом, якого він потім випустить...

 

...Вони жили в невеличкому селищі Готроуд, що знаходилося в декількох милях на північний схід від Роквіля. Чесно кажучи, в селищі не було чим зайнятися і тому Гаррі (так звали батька) частенько їздив до міста. Там він мав маленьку крамничку, а також підробляв у місцевому готелі архітектором. Хоча, по суті кажучи, робота його заключалася в тому, щоб блукати час від часу спорудою з кельмою й відром цементу та замазувати діри, що якимсь дивним чином рано чи пізно з'являються в будь-якій оселі. В принципі, це було все, якщо не враховувати мишей, обов'язок травити яких було покладено теж на нього. Єва ж поралася біля дому. Раніше їй в цьому допомагав брат, та зараз він надумався працювати помічником чорношкірого фермера Росса, що тримав своє господарство за півмилі на південь від селища. Це, звісно, не дуже радувало Гаррі і Єву, оскільки Джейкоб Росс зажив недоброї слави як в селищі, так і в місті. Кажуть, багато темних справ лежить на совісті цього чоловіка, про які готроудці згадують з жахом і ніколи не розповідають через якісь забобонні переконання..

Після смерті матері, за рік до того, як піти працювати до чорного фермера, хлопець завжди був якийсь сам не свій, похмурий і менше спілкувався з родиною. Звичайно, ці зміни викликали занепокоєння у батька, та лікар Відок, давній його товариш, сказав, що така поведінка – це реакція, перехідний етап після втрати. Чесно кажучи, це пояснення діяло не дуже заспокійливо. Гаррі хвилювався за “малого”...

 

2

...Минуло декілька місяців, а похмурість Адама лише закам'яніла на його обличчі і не тільки. Серцем він став теж потроху черствіти, а тіло його з кожним днем марніло. Принаймні, так здавалося Єві і Гаррі. Вони обоє намагалися якось допомогти, хоча б просто заговорити з ним. Та він всі ці спроби сприймав вороже. Зрештою, батько не дуже наполягав на тому, оскільки вже трохи звик до свого “нового” сина. Відверто кажучи, він майже його не бачив, адже обоє вони більшу частину дня проводили працюючи, відтак зустрічались тільки за вечерею. Та й розмова якось не в'язалась. Простіше кажучи, старий, заклопотаний щоденними справами, здався. Єва це розуміла і, до речі, Адам теж. Та все одно залишався замкненим в'язнем чогось, що все ще тримало його в такому стані...

 

 

3

...Дивна музика, дуже неспокійні звуки, слова, котрих ніхто ніколи не чув на чудернацькій мові, яку всі давно забули... Загадковий ліс, що був навколо, пильно дивився на неї своїм гіллям, торкаючись химерними щупальцями шепоту мертвого гнилого листя, що все ще висіло на ньому.

– Осені цього року не буде, – прохрипів кущ малини, що гнувся під вагою неприродно великих ягід, які в свою чергу намагалися гойдатися на вітрі все інтенсивніше. Вони хочуть зламати сухуваті гілки, для того, щоб нарешті впасти додолу і вмерти.. Та не можуть того зробити, адже осені не буде..

– Осені не буде, осені не буде, – заклопотано і водночас обурливо лунало звідусіль.

– Але чому? – запитала Єва, що стояла поряд з кущем серед химерних рослин, – хто вам сказав це? Осінь є щороку. Врешті решт, не спинилася ж планета посеред руху орбіти!

– Брехня. Кущ завжди каже правду. Він все знає, – обізвався дуб, який, мов сережками, був завішаний чудернацькими жолудями завбільшки з гарні груші. – Кущ сказав, що Його сховали! Його схопили і, закувавши в кайдани, заховали від нас. А саме Він приносив смерть, саме йому доручив Самаель робити це. І ми чекаємо.. Але Він не прийде..

– Хто Він? – не розуміючи, запитала Єва.

– Той, хто відчиняє ворота, – відповіла липа замислено і все затихло. Дерева стали, як дерева, кущі, як кущі; ягоди малини стали цілком природних розмірів. В думках у дівчини промайнуло питання, що все це таке: видіння, марево, чи дійсність? Якесь суцільне непорозуміння...

Вітру нема, і все навколо, немов намальоване, неживе і надто спокійне, щоб бути правдою. Десь здалеку лунала весела та водночас загадкова музика, і Єві на мить здалося, що саме звідти вона чула голос, котрий когось їй нагадував.. Так, дійсно, це голос Адама, і вона чимдуж поспішила туди, поближче до пагорба, який тихо куняв там, далеко, біля сонця, що засинає. Головне, щоб воно просто стомилося, а не заснуло назавжди, залишивши лише надію, як сувенір на згадку про те світло, яке тут колись було.. Ця думка десь вже прозвучала, але то не наскільки важливо. Люди часто говорять чужими словами, тому що так робити не дуже й важко. Але набагато складніше мати власні репліки у великій п'єсі буття, а тим паче ще й самостійно день у день їх дописувати. Простіше ж виконувати роль, яку тобі написав режисер – хтось інший, хтось не такий; той, кому відомо, що ховається в середині реквізиту насправді. І от цікаво ж таки, чорт забирай, а де спонсор вистави? Кому б оця вся химерна театральна брутальність була вигідна?

..Раптом, майже біля самого пагорбу до Єви вискочив сивий кролик. Ні, він не білий. Білий – це теж колір, а шерсть цієї тваринки, чиє тіло майже розклалося, не мала більше того барвника, що спричиняє існування відтінків хутра чи волосся. Єва заклякла на місці. Споловини скелет, споловини інертний шматок м'язів з недоречним покривом клаптиків вицвілих, сивих волосин дивився на неї очима, що, напевне, ніколи не бачили світла у своєму житті. Зіниць у цієї жорстокої пародії, що нагадувала кролика, не було.

– Ніде немає смерті, дівчино, ніде! Але те місце, куди ти ідеш, і є смерть! Чи бажаєш ти вмерти сьогодні? – з останніх сил промовило чудовисько.

– Звідки ти знаєш, куди я йду, якщо навіть я того не відаю?

– Ти йдеш туди, куди прийде кожен з нас в кінцевому випадку! Можеш повернутися і йти назад, але все одно прийдеш в те місце, про яке тобі щойно сказав..

– А куди прямуєш ти, адже смерть торкнулася тебе, і це очевидно? – запитала Єва.

– Я вже прийшов тому, що кожен має свій час, місце і роль в цьому світі, – сказав сивий кролик з посмішкою на гнилій морді, і його очі витекли, а разом з ними з кісток злізла гнила плоть. Така неприємна картина нічим не приваблює, тож, як і будь-хто інший, Єва зовсім не палала бажанням залишатися тут на довше. Тим паче, що в цьому немає ніякого сенсу і вона пішла далі до пагорба...

..За пагорбом була невеличка цегляна церква, покрита черепицею. Нічим не огороджена, вона стояла посеред поля, ніби не з цього світу. Хтось її приніс і тут поставив, а сам десь пішов перепочити. Навколо церкви стояли причепи з клітками, будками і шатро, як то мають подорожуючі зоопарки і циркові труппи. Звідусіль лунала весела химерна музика...

– Допоможіть, хто-небудь! Заклинаю вас всім святим, що тільки є.. – пролунало десь з середини церкви. Це був точно голос Адама, і Єва поспішила туди, звідки голос її старшого брата благав про допомогу. Звук то зникав, то з'являвся знову, так що було важко вловити звідки саме надходить він. Та зрештою, вона зрозуміла, що брат знаходиться десь знизу, а тому почала шукати такого ходу. На диво ніяких східців чи драбини, що були б дорогою кудись нижче, не було. Сама церква в середині була якоюсь не такою. Розп'яття, в тій формі, в якій ми з вами звикли його бачити, чомусь було замінене на хрест Святого Павла із зображеним на ньому розіп'ятим мучеником догори ногами. Божественні постаті на іконах мали якийсь незрозумілий, недобрий погляд. З однієї із них на прихожанина дивився мудрим і суворим поглядом ангел, що в правиці тримав спис, а іншою рукою він показував жест із мізинного і вказівного пальців. Єва спинилася перед цим образом і довго й пильно на нього дивилася, а точніше поринула в ті незвичайні очі. Щось в них було загадкове, якась болюча істина, що, можливо, нічим не відрізняється по своїй суті від брехні... Та все ж той погляд.. він переконував впливом, який він справляв на Єву. Вона знала, що ангел може одним жестом проколоти її тією зброєю, котру він мав у руці. Але й не виключено, що тим же таки списом він захистить її від ворога, хитрого звіра, який нечутними кроками бродить з кинджалом поза спиною...

– Хто-небудь, на допомогу! – пролунало знову, і цього разу вона знала звідки. Голос надходив з-за ангела! Та ікона була надто великою, щоб її з легкістю можна було зняти.. Дівчина спробувала зрушити образ із місця, але марно.

Аж тут намальований велетень, немов знав про бажання Єви знайти брата, що десь там за його спиною благає про допомогу, відхилився, мов двері до потаємного світу і відкрив перед нею коридор, що вів у невідомість..

Їй було страшно. Жах охопив її серце і, стиснувши міцно, не хотів відпускати ні за яких обставин. Немов хижий звір, нарешті спіймав свою жертву, і в такий момент розімкнути щелепи було б рівносильно невдачі полювання, а отже це значить залишитися ні з чим. Та попри страх, дівчина ступила крок в темряву, що так погрозливо дивилася своїми каламутними очима на світ по це бік ангела...

Тільки-но пітьма проковтнула дівочу постать, як попереду відкрилася зовсім інша картина. І тоді Єва зрозуміла, що то була лише свого роду містична завіса, покликана приховувати все, що за нею...тобто її брата... але його чомусь не було. Натомість прямо під невеликими сходами в циліндроподібній ніші з ґратами сидів той, кого вона секунду тому роздивлялася.

– Можеш стояти там, але не плекай у собі надію, що, переступивши крізь темні ворота цього і того світу, ти з можеш повернутися назад. Ніхто не повертається, – прохрипів той, дивлячись кудись у невідомість. Здавалося, що очі його сліпі. – Та ти шукаєш не мене, – продовжив він з легкою усмішкою, повернувши голову до того місця, де знаходилася Єва.

– Я чула його голос звідси... – почала була вона, та ангел її перебив.

– Голос.. Їх тут надто багато. Чи ти знаєш, що це за голоси? То благання тих, чиє тіло вмирає, а душа не може покинути свого дому. Ти бачила Кіпра?

– Кого? – незрозуміло перепитала Єва, коли підійшла ближче до свого співрозмовника.

– Кролика! Ви ж знайомі, чи не так? Ви розмовляли секунду тому..

– Ні, то було трохи раніше. Минуло приблизно хвилин п'ятнадцять, – поправила вона, але ангел тільки розсміявся.

– Помиляєтесь, – сказав він, підвівшись, і вчепився руками в холодні, ржаві ґрати. – Час тут проходить за іншими законами. Ви того не помічаєте, тому що вам нічого чекати. Ви молода. А це місце... цей світ для тих, хто чекає виходу, допомоги збоку когось або чогось, хто має таку силу, щоб припинити страждання. Кіпр був тут. Він розповів мені про вас, а за це я не послухав ґрат і дарував йому той скарб, котрий був йому потрібен..

– Прикро казати, але він помер!

– Саме так. Ви бачили його тіло? Всі, хто живе тут – по суті є такими ж, як і кролик. В нормальних умовах час давно б розправився з їхніми тілами, але не тут. Їх душі, немов завислі частинки десь між пеклом і раєм. Вони такі самотні, а оточує їх біль.

– Але чому так сталося? Що з ними не гаразд?

– З ними – нічого! Але не зі мною.. – сказав той, опустивши очі й, відвернувшись, побрів вглиб сутінок, що панували в його в'язниці.

– А мій брат, Адам, він теж..

– Вам краще знати. Я не всіх знаю на імена.

– Звідки вам все це відомо? Хто ви? Ви той самий, хто відчиняє ворота? – примруживши очі, запитала Єва. – Ви той, про кого каже кущ малини?

– І так, і ні..

– Звідки ви? Ви теж зависли?

– Ні, – посміхнувся ангел. – Я прийшов сюди з Офелю, об допомогти.. Та був закутий.

– Я бачила вас на іконі. Ви ангел?

– Ні. Ангели – створіння нижчі за людей, оскільки покликані оберігати їх і служити. Я ж знаходжуся на іншому рівні. Порівнювати мене з ними не можна! Ви б порівняли сливу з горохом?

– Як ваше ім'я?

– Ім'я моє – Легіон, оскільки багато нас, – прошепотів в'язень. Тон голосу його змінився. Тепер в ньому звучала якась спрага, що мучить його вже довгий час. Він знову підійшов до ґрат, так що Єва знову опинилася в його очах.

– Відпустіть мене. Просто відкрийте двері і я допоможу їм. Вони, нарешті, заспокояться.

– А мій брат..

– І ваш брат. Чи не бачите ви з батьком його мук? Чи не достатньо вам того, що день у день серце його марніє від болю? Якщо все так і залишиться, то дуже швидко настане той час, коли і ваш любий Адам стане в'язнем цього лісу зла, цих хащів крику! Випустіть мене і я обіцяю, що допоможу йому!

– Але за що вас..

– ..Сюди помістили? Ви це хотіли дізнатися? Тож я відповім! За те, що покинув Офель і прийшов допомогти! Не гайте часу, Єво, випустіть мене. Допоможіть Адаму!

– Скажіть, як вас звати і що тут роблю я? Ви сказали, що мені нічого чекати – запитала вона, прочинивши червоні від іржі ґрати.

– Ім'я моє – Агіросіон! А ви.. згадайте слова кролика і куща малини! – прошипів, мов кішка, в'язень і розчинився в темряві....

 

 

4

...Дивний ранок.. Ніби такий, як і завжди, але чомусь тривожний, незвичайний... Дивний сон... Всього лише сон, але такий реальний, ніби то було насправді. Це ж треба? Ну то й біс з ним, з ким не трапляється.

Єва підвелася з ліжка, подумки будучи ще там, у в'язниці в церкві під черепицею, за картиною ангела, що перед дивною завісою темноти... Авангард..

– Адаме! Підйом! Чорний диявол Росс гніватиметься! – мов розповідаючи жахливу історію, сказала Єва, коли зайшла до братової кімнати, щоб розбудити його. Адам ніяк не відреагував на це, що є дивним. Зазвичай, він не ніжився в ліжку, розтягуючи солодкий момент, як це робив батько. На обличчі у нього був вираз легкого задоволення і посмішка. Сестра дуже зраділа, оскільки давно не пам'ятала, коли брат востаннє посміхався.

– Не сотвори ідола собі, богохульник! Не наслідуй в цьому батька! – крізь сміх промовила Єва і припала до грудей брата, таким чином обійнявши його.

..А він все так посміхався.. І ця посмішка захолола на його устах. Десь там, за вікном, витає дух сигаретного дракона, що нарешті отримав свою частину щастя і свободи, десь дивовижно співають птахи в парку, наповнюючи романтикою атмосферу для закоханих, чиї серця частіше б'ються, захлинаючись від почуттів..

Але в Адама воно більше не б'ється..

 

Comments to: literature@gothic.com.ua

Ukrainian Gothic Portal © 2000-2001