Мамай (2003)

 Ніхто про нього не знає
про себе він нічичирк не скаже
як трапиться у Степах бувати
будеш його історію прознавати

  „Мамай”. Українське кіно нового тисячоліття. Український арт-хаус. Інакше просто важко назвати. Фільм без усіляких екшенів, спецефектів і таких подібних деталей західного кіномистецтва. Однозначно, що „Мамай” сподобається не всім. Це кіно не для розваг широкого загалу. Це навіть не глибока психологічна драма, від якої будеш довго виходити зі стану прострації, а потім ще довше обговорюватимеш з друзями. Це просто мистецтво. Українське. І в мене є глибокі сумніви щодо того чи буде воно зрозуміле заходу, адже саме на нього воно і розраховано. Хоча результати спроби вже є. Захід не зрозумів. „Оскара” не дали. Але те, що фільм був на нього номінований вже викликає певну гордість. Головне те, що українці розуміють і аплодують. Так, аплодують. Прямо в кінотеатрі після показу. І не зважають на те, що немає там ані режисера Олеся Саніна, ані акторів Вікторії Спесивцевої та Андрія Білоуса, які зіграли головних героїв. Не бурхливо та все ж аплодували. Цікаво – зрозуміли фільм чи просто намагалися зробити вигляд, що зрозуміли…

  Трохи щодо сюжету фільму. Режисер виявився патріотом. За що йому велика повага та вдячність. В основу фільму лягли українсько-татарські фольклорні пісні. Саме українсько-татарські тому, що українська „Дума про трьох братів азовських” та татарська „Пісня дервіша про трьох доблесних мамлюків”. Трохи з однієї, трохи з іншої, вдале плетиво з великим філософським забарвленням. Але здається в такому кіно сюжет не головне. Він присутній тільки тому, що „так повинно бути”. І проходить він через фільм ледь помітно, майже вгадуючись, а не виказуючи себе явно. Головне тут – відеоряд та музичний супровід. Як для українського кіно, якого на думку багатьох взагалі не існує, то це безперечно шедевр. Чудові кадри. Живі та яскраві. Хоч фільм і не можна назвати динамічним, та все ж він не сприймається нудним. І звукорежисер постарався – музичне оформлення пасує до відеоряду. А монотонний голос Андрія Середи в ролі автора оповіді взагалі чудово заспокоює і налаштовує на приємне проведення часу. Але в цьому і деякий мінус фільму – від такого озвучення можна і заснути, якщо ти звичайна посередня людина, що не сприймає саме таке чисто візуальне кіно. Дещо розчаровує відсутність перекладу татарських фраз, хоча б субтитрами можна було дописати… Але якщо дивитися з іншої сторони(до мене це дійшло десь всередині фільму), то навіть надає певний шарм та неповторність, відкриває простір для польоту фантазії. Згадаю ще один негативний момент, чисто технічний і на мою думку він ще піддається виправленню. Це якість самої плівки. Зрозуміло, що українському фільму в дорогі кінотеатри потрапити важко, але це ще нічого не означає… Після перших же кадрів захотілося написати фразу „плівкою проїхався трамвай”, перед показом. Неприємно було дивитися. Відразу чомусь виникла асоціація з СРСР та почало складатися критичне ставлення до всього фільму загалом. Добре, що завдяки самому фільму(а не якості плівки) це враження змінилося згодом.

  Ну і наостанок хочеться сказати дещо всім потенційним глядачам, які ще тільки планують переглянути фільм. Якщо ви злісний любитель екшенів, бойовиків, психологічних драм, карколомних спецефектів, не знаєте ні українську, ні татарську мову, взагалі надто скептично відноситеся до українського кіномистецтва, не можете і два слова зв’язати для конструктивної і корисної критики, то, будь ласка, втримайтесь від перегляду цього фільму. Українському кіно зараз не потрібен весь той бруд, в який його можуть всунути, йому треба відродитися. І ви можете йому допомогти…