header04 forumhead02 forumhead03 logo

Главная | Сделать домашней | Добавить в избранное
Поиск по сайту   Расширенный поиск »
        
Разделы

Архив
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728

Рассылка
Подписаться на рассылку:

Опрос
Что нового не хватает порталу для того, чтобы стать более удобным и интересным?
Много новых материалов
Интеграции с социальными сетями
Новий дизайн и структура
Новых посетителей и коментаторов
Меня все устраивает, ничего менять не надо
Результаты
Все опросы



email Отправить другу | print Версия для печати | comment Комментарии (0 добавлено)

Любити Грінвея: трішки спереду і довго – згори

Maryna Evilly on Февраль 22, 2005

 Перша картина Грінвея, що проскочила до Совка, шокувала. Брати-близнюки спостерігають за яблуками, що розкладаються, за рибою, гусем, конем, знімають процес власного гниття; коханці ховаються у фургоні зі смердючим м’ясом просякненим хробаками – чим не буквальне втілення ідеологічної метафори гниття Заходу? Розклад у Грінвея красивий, привабливий і майже апетитний. Розкладайся із нами, розкладайся як ми, розкладайся ліпше за нас.
  Чарівна хворобливість картин Грінвея, що протистоїть образу здорової спортивної соціалістичної Дівчини із веслом, здавалася у вісімдесятих ковтком солодкої свободи. Дивитися Грінвея на відео збиралися вночі, великими компаніями, курили траву і пили портвейн. Після фільму півгодини мовчали, мовчання порушувалося чиїмось співом – відгукувався вдовбаний мотив музики Наймана. Вразливі молоді люди лягали спати, а вранці готували м’ясо з кров’ю, одягали персні з черепами, тягли додому хробаків у банках, складали музику зі звуками, що повторюються, розмовляли поганою англійською тюхтійськими голосами. Дівчата уві сні бачили роздутих утоплеників у весільних вбраннях, хлопці – власні пеніси під маринадом на тарілках тонкого китайського фарфору. Трахалися у неприбраних кухнях серед картопляного лушпиння і тарганів, доки інші накривали на стіл. Це називалося – любити Грінвея.

Лялечка, гусінь, метелик – знято

  Пітер Грінвей (Peter Greenaway) народився в Англії у 1942 році. Тато був орнітологом і син хотів піти його шляхом. Пітер жваво цікавився тим, що їли птахи. Юний Грінвей багато малював – хотів стати театральним художником чи дизайнером. Починав як художник, вперше виставляючись в Lord's Gallery у 1964 році. З 1965 протягом одинадцяти років працював монтажером у документальному кіні. Цей період режисер вважає надзвичайно важливим для себе. Юнацькі малюнки «мапи фантастичного міста» він використовував у своїх документальних картинах. Монтаж фільму приносив величезне задоволення Грінвею більше, ніж власне зйомка. Це було задоволення схоже до роздивлянь склянки із комахами та спробі визначення їх місця в природі, виявляння серед них нових видів. Серед інших захоплень Грінвея – заняття фотографією. З 1966 знімає власні фільми, не залишаючи живопису. Пристрасть до статистики у Грінвея – від Борхеса, письменика, в чиї книги він закохався у 16 років. Від Борхеса прийшли образи саду як втілення ідеальної природи та всесвіту, що прочитується як Біблія, образи книг, бібліотеки, непередбачуваність саду-лабіринту та дзеркал.
  Ранні короткометражки Грінвея – тонкий англійський гумор у поєднані із відмінним занудством. Постмодерна статистика п’ятихвилинного фільму «Вікна»: п’ятеро людей випали з вікон, при заході сонця, дванадцять викинулися через нещасливе кохання, серед них – два підлітка, три листоноші. Десятеро викинулися із вікон власних будинків, троє – з шостого поверху. Фільм «Любий телефон» – історія про дивака, що збожеволів від телефонних розмов. «Водні ракети» – перелік священних водойм, дзенське замилування вигинами річищ в передзакатній воді.

Зворотній бік любови

  Любити Грінвея виявилось неважко. Глядач отримував естетичне задоволення дивлячись на те, як герой на екрані притискається до холодних губ любого мерця, як струнка рука звертає гусячу шию. Так задовольнялась туга за збоченим красою голосом кастрата.
  Втім, так само легко від цієї любові відмовитися. Лаяли «Книги Просперо» за занадто великий хронометраж, помічали кухонний бруд, робили дезінфекцію, морили тарганів та тікали обливатися шампунем від лупи. Після «Лоліти» пов’язували Грінвея з Набоковим – той самий смак до гри, пристрасть до фотографії та захоплення комахами.
  Дівчатка зі скакалками, схожі на героїню «Відліку утопленців», вже не здавалися милими. Одна така дівчинка, надивившись Грінвея, підсунула роздушеного голуба на вечерю своїй бабусі (гусей під рукою не знайшла). Бабуся гучно кричала, а під вечір вмерла. Онука вдягла на похорони білу сукню. Другою жертвою захоплення Грінвеєм став хлопчина, дах якого серйозно посунувся на гнитті. Взимку він витягав у відрі на балкон м’ясо і накривав його тазиком. До Дня перемоги експериментатор отримував чарівно смердючу, повну жирних білих хробаків, масу. Білі грона хробаків, що юрмилися у м’ясі скидалися на ветеранів, а решта чавилася лікарняними клейончастими капцями – хлопець перекочувався з хробака на хробака, почуваючись великим естетом. Рихле м’ясо виносилося в мішках з-під картоплі до сміттєбаку – перехожі насуплювалися від незадоволення.

Репетируємо смерть

  Мрія Грінвея знімати все життя лише тотальне кіно, схожа на мрію Лейбніца про тотальну книгу. Нудні тригодинні переліки маршрутів пташиних міграцій та останні картини (починаючи від «Книг Просперо») – брати-близнюки із Zоо. Каталоги, описи, класифікації. Тавтологія завжди агресивна, вона зрідні насильству, яке наповнює фільми режисера.
  «Практично завжди насилля у кіно – насилля, характерне для мультиплікації про каченя Дональда, коли питання про відповідальність взагалі не стоїть. Стиль моїх фільмів, з його особливим набором прийомів, з повторами, з театральними ефектами та оперними асоціаціями, чітко демонструють, що я уважно намагаюся дивитися на проблеми насильства, щоб показати, що в кожному випадку у них існують причини і наслідки».
  Загальне місце кінокритики: Грінвей – це вірус постмодернізму, його розвиток – повторення у різних тілах, повернення у різних варіаціях. Грінвей крок за кроком повторює теми – і відповідає за базар. Він наче точний протокольний запис феномену старості – майже кардіограма аскези. Робота з пересилення пристрасті була перетворена Грінвеєм у тонке мистецтво та серйозну науку – боротьба із пристрастями потребує глибокого їх знання. Слід знати, які існують пристрасті, знати їх течії, закони та зв’язки, що їх живить та розпалює, що змушує їх згасати.
  Так виникає діалектика страстей, що відсилає до творів аскетів. Грінвеївський аналіз класифікує та препарує пристрасть. Він досліджує механізми пристрасті, її ґенезу, розвиток та завершення. Він знає, наскільки руйнівна пристрасть – термін її життя інколи перевищує строк людський. В Zоо всі вмирають, але пристрасть живе.
  Смерть – лише форма радикальної терапії, лікування від старості, виправлення єства. Так режисер препарує романтизм, серйозно і надовго. Він не хірург, а постмодерніст. За розірваною оболонкою він виявляє нову, привабливу яскраву, як крильця таткових метеликів. Його надрізи реальності оточені складками оболонок. Грінвей зробив зримим ДЕЩО, яке раніше не мало назви. Смерть для нього достатньо близька, щоб не боятися життя.

Символічне і музичне

  Половина успіху класичних картин Грінвея – музика Майкла Наймана (втім, зворотнє також правильне – Наймана розкрутив Грінвей). Режисера захопили мінімалістичні експерименти композитора: музика давала структуру зображенню, а не навпаки. Підлітки мружилися, коли починався «Повар…» – щоб картинка не заважала слухати. На щастя, музика з’являлася не один раз. Слухали Наймана вночі в поїздах, дивилися під Наймана фігурне катання чи тупий бойовик. Тепер музику Наймана крутять по радіо у дні національного трауру, поруч із поховальною класикою Баха, Альбіноні та Шопена.
  Грінвей тяжіє до картинності – для нього кінематограф є найближчим родичем живопису, не літератури. «Контракт рисувальника» відсилає до картин Караваджо та Жоржа де Латура, пишним натюрмортам фламандців. Фламандці у свої картини вкладали символічний зміст: свіже м’ясо копитних уособлювало стихію землі, скручені шиї птахів – стихію повітря.
  Гостювала у друзів, які обожнюють Грінвея, готувала яєчню, перевела погляд на сусідню комфорку – із каштрюлі стирчала ікласта щелепа молодого теляти. Череп варився усю ніч, квартира наскрізь просмерділася. Наступного дня варився шлунок, серце й інші внутрішні органи теляти. Варилася не алегорія землі – це був собачий недільний обід, просто домашній Грінвей без павільйонних зйомок. До речі, господар хати – вегетаріанець, як і сам режисер.
  Музейність Грінвея у легкості перетворення театральних костюмів з фільмів у експонати. Іншим режисерам не вистачає простору та смаку, щоб розташувати предмети та заповнити їми простір. Грінвей створює за допомогою речей театральні мізансцени, особливу атмосферу, мобілізує простір. Предмети складаються у колекції, які підміняють собою час. Колекція – відновлення впертого циклу, де людині гарантовано можливість у будь-якій момент погратися у своє народження та смерть.

Бароко

  Грінвей обожнює надлишковість сімнадцятого століття. Синтетичний барочний світ Грінвея непрозорий: тьмяна кімната в драпіровках з прихованими джерелами світла, ідеальний інтер’єр, замкнений і самодостатній. Цей світ складений, подібний до віяла, що дозволяє вести інтимну бесіду за допомогою таємної мови. Світ, де зуби не лише чистять, але й білять. «Пластири краси» - мушки, панчохи й підв’язки, декольте гігантських розмірів, півметрові перуки із зображенням сцен полювання, замків, уривків із п’єс, пастушок та троянд. Дами Грінвея, що кокетуючи, виставляють на спродаж свої принади, надають перевагу перукам у вигляді мініатюрних коханців, які б’ються на дуелі за право оволодіти ними. Підбори несуть персонажів через мутний потічок крові та нечистот. Театральність, афективність кадру. Барочні антиномії - світло й тінь, безпліддя та плодовитість, ерос та смерть.
  «Оскільки я знімаю картини метафоричні, казкові, символічні, зручніше почуваюся подалі від сучасності, від мімікрії оточуючої дійсності. Діалоги у мене навмисне декламаційні, штучні, вони не схожі на нормальну бесіду. Я краще почуваюся із літературою, яка починається із Шекспіра і закінчується театром реставрації та тяжіє до тирад, гри слів, загадок, алегорій. У цьому причина моєї зачарованості цим століттям. Кінець нашого століття мені видається барочним: надлишок деталей, маса інформації, ідея ілюзії та її наслідків, обман та супутна пропаганда – політична чи рекламна. Кіно – ідеальна барочна форма, воно грає тінями ілюзій, воно поєднує різні способи вираження».

Зворотній бік чоловіка

  Грінвей любить жінок. У жінках він любить сюжет, ідею, тіло. Феміністська спрямованість фільмів Грінвея очевидна. У фіналах фільмів набілені німфи святкують: дружина годує чоловіка-вбивцю трупом коханця (Повар), японка Нагіко творить текст на тілі видавця (Інтимний щоденник), місіс Герберт заманює містера Невіла у пастку смерті. В усіх картинах чоловік стає жертвою змови та синдромом поразки. Його убивають або він сам позбавляє себе життя. Жінка настільки позитивна, наскільки є негативним чоловік.

8 1/2 жінок

  Канський фільм-невдаха – так охрестили цю останню стрічку Грінвея. Філіп Еммінталь, заможний женевських бізнесмен, спадкоємець восьми з половиною ігорних домів, які знаходяться на усіх центральних вулицях японського міста, впадає у депресію після смерті своєї дружини. Хто може сперечатися зі смертю? Його живчик-син, зачарований Японією, не дає нудьгувати таткові – він пробуджує у ньому азартний дух. Затьмарений його красивим життям у стилі фільмів Філіні, розкошами, величчю, жінками усіх мастей. Батько й син починають думати над створенням приватного борделю у їх власному родинному будинку.
  «Потім вона запитала – як ти хочеш це зробити? Спереду? Згори? Я відповів – трохи спереду і довго – зверху. Чи хочеш займатися цим у саду? Чи в басейні? Хочеш мене у траві? Я відповів – так, хочу. Чи ти хочеш мене стоячи? Так, стоячи, погодився я. Хочеш, щоб я сиділа та підняла ноги у повітря? Так, так, я згоден. І ми усе це проробили. Мій Боже!»
  На останньому венеційському фестивалі Грінвей презентував фільм «Смерть композитора». Кажуть – чергова нудотина. Однак, передбачити успіх картини в Україні не важко. Творчість цього режисера міцно тримається у пострадянському побуті – як картаті хустини та жостовські підноси, що переходять у спадок.


Ольга Божко, www.kinoizm.ru
Українською переклала Настя Сніжна
(nastuska@ukr.net )



4588 раз прочтено

Оцените содержание статьи?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всего 2 голосов)
comment Комментарии (0 добавлено)
Популярные (за день)
Комментируемые
Рекомендуемые
Команда УГП
image

Olga Bevz


перекладач та кореспондент (пробний період)