Автор: Iryna Kalenska

Пролог

Є таке чарівне містечко на півдні Київщини, називається воно Богуслав, оточене воно неймовірною природною красою, і в наші з вами часи виглядає наче зі сторінок старовинного фольклору. Річка Рось, звивається через місто, даруючи свої кришталево чисті води кожному, хто шукає спокою та натхнення. Її струмки та притоки переплітаються, мов срібні нитки, серед густих лісів, полів, які розцвітають буйними квітами, і пагорбів, що вкриваються зеленою духмяною травою.

Одного теплого літнього дня маленький хлопчик на ім’я Злат, з золотавим волоссям і блакитними очима, гуляв вздовж струмка. Вітер ніжно шелестів у верхівках дерев, птахи співали свої мелодійні пісні, а повітря наповнювалося ароматами свіжоскошеної трави та польових квітів. Він насолоджувався красою природи, захоплено вдивляючись у кожну квітку, слухаючи кожен звук, що його оточував. Він любив досліджувати місцевість, і цього разу його шлях пролягав через таємничі дольмени.

Дольмени – це стародавні мегалітичні споруди, що являють собою дві вертикальні плити, перекриті горизонтальною. Вважалося, що ці загадкові камені служили воротами до інших світів, місцем сили, де зустрічалися духи і люди.

Злат зупинився перед одним із таких дольменів, зачаровано вдивляючись у його велич. Він чув багато історій про те, що вночі тут можна побачити тіні минулого, але вдень місце виглядало спокійно і мирно. Він замислився про красу природи і містичність цього місця, коли раптом побачив силует …

I

Злат не повірив своїм очам: перед ним стояв чорний кінь, а поруч – козак, одягнений у все чорне, з чорним наче вугілля волоссям та мав при собі шаблю. Кінь спокійно пив воду зі струмка, а козак, нахилившись, теж пив і розглядав околиці. Природа наче завмерла: потоки води в струмку почали журчати повільніше, пташки замовкли, вітер стих.

Коли кінь та козак напилися вдосталь води, вони спокійно піднялися і пішли вздовж струмка до дольмена. Пройшовши крізь нього, вони зникли, ніби розчинилися у повітрі. У Злата перехопило дух, він не міг поворухнутися і стояв, як прикутий, спостерігаючи це дивовижне явище. Коли чорний кінь та чорний козак зникли в дольмені, вода в струмку знову почала жваво бігти, вітер знову подув сильніше, пташки защебетали, природа ожила ніби від короткочасного сну.

Злат перевів подих і хутко побіг до хати, щоб розказати про побачене своєму дідусеві Дем’яну. Поки він біг, думки плуталися в голові: чи повірить дідусь його розповіді, чи розсміється? Серце калатало, а він мчав додому, не оглядаючись.

Коли Злат підбігав до будинку, він побачив свого дідуся, високого, не по роках статного чоловіка, що порається в садку. Дідусь Дем’ян, з густими сивими вусами і проникливими очима, які бачили чимало за своє життя, саме підрізав стару яблуню.

«Діду, діду!» – вигукнув Злат, важко дихаючи від бігу. Дем’ян обернувся, витерши піт з чола, і усміхнувся до онука.

«Що сталося, Злате?» – запитав він спокійно, продовжуючи свою роботу.

Злат не знав, з чого почати, його серце ще калатало від побаченого. Він глибоко вдихнув і випалив усе на одному диханні:

«Діду, я гуляв біля струмка і бачив… бачив чорного коня та чорного козака! Вони пили воду зі струмка, а потім пройшли крізь дольмен і зникли!»

Дем’ян зупинився, уважно слухаючи слова хлопчика. Він поклав секатор на землю і обережно підійшов до Злата, поклавши руку йому на плече.

«Чорний кінь і чорний козак, кажеш?» – його голос був тихим і розважливим. «Ти впевнений, що не привиділося?»

Злат кивнув головою, очі його були широко розкриті від збудження.

«Я бачив їх на власні очі, діду! І природа завмерла на мить, поки вони були там. А коли вони зникли, все ожило знову.»

Дем’ян задумливо потер підборіддя. Він чув про такі історії від своїх предків, але не очікував, що його власний онук стане свідком чогось подібного.

«Синку, здається, ти побачив дух козака-характерника,» – промовив дідусь після паузи. «Ці дольмени завжди були оповиті таємницями. Можливо, духи козаків досі охороняють свої землі. За легендами, дольмени були побудовані міфічними гігантами або навіть самими козаками-характерниками, щоб оберігати їхні таємниці та скарби.»

«А хто такі ці козаки-характерники?» – поцікавився Злат, тепер трохи спокійніший, але все ще збуджений від пережитого.

«Козаки-характерники – це легендарні козаки, яких наділяли особливими містичними і магічними здібностями, – продовжив розповідь Дем’ян. – «Їх вважали своєрідними шаманами або мудрецями серед козацької спільноти. Вони могли передбачати майбутні події і попереджати своїх товаришів про небезпеку, лікувати рани, адже вони зналися на лікарських рослинах і методах народної медицини, що дозволяло їм ефективно лікувати поранених козаків. Розповідають, що характерники могли керувати погодними умовами, що було важливим у військових походах. Існують оповідання про те, що вони могли ставати невидимими для ворогів, що давало їм перевагу в боях. Їм приписували здатність вводити ворогів в оману або навіть змушувати їх змінювати свої плани.»

Злат все ще стояв перед дідусем, його очі були широко розкриті від здивування і страху.

«Але ж як, як це можливо, що я побачив привид чорного козака? Як ти думаєш, чому він з’явився?» – запитав в дідуся збентежений Злат.

Дідусь Дем’ян трохи замислився, потім відповів спокійним, але серйозним голосом:

«В деяких розповідях духи козаків з’являються також, щоб захистити своїх нащадків або нащадків своїх товаришів. Зрозумій, синку, що зараз дуже важкі часи для нашої країни. Земля стогне від кровопролиття та жалоби. Ворог-сусід підступив так близько як ніколи, і не щадить, ні маленького, ні дорослого. Невже ти думаєш, що духи чорних козаків залишатимуться в стороні від цього? Вони навіть з Ірію вийдуть заради захисту Батьківщини, допомагатимуть нашим воїнам в бою.»

Злат замислився над словами дідуся. Він ніколи раніше не думав про те, що духи можуть допомагати живим у битві.

«Думаєш, той козак, якого я бачив, міг жити колись тут, у Богуславі?» – запитав він.

Дем’ян кивнув.

«Цілком ймовірно. Козаки-характерники жили на території, що охоплює значну частину сучасної України. І це не лише Запоріжжя, Дніпро, Хортиця, Полтавщина та Черкащина, але й Богуслав. Адже наше місто розташоване на річці Рось, яка була важливою артерією в часи козацької доби. Богуслав був заснований у XVI столітті і часто ставав об’єктом нападів татар, що робило його стратегічно важливим місцем для козацької оборони. Козаки захищали ці території і засновували тут свої поселення. Існують згадки про те, що в Богуславі існували козацькі загони, які могли включати в себе характерників. Тож повір, перепочине собі той привид чорного козака, якого ти бачив, напоїть свого чорного коня, та помчить ворога трощити, наряду з живими воїнами.»

Злат слухав кожне слово, відчуваючи, як його серце сповнюється гордістю і рішучістю. Він зрозумів, що привид, якого він побачив, був частиною великої історії його народу, і що зараз, як ніколи, важливо оберігати і захищати цю спадщину.

II

Настав вечір. Небо огорнули темно-сині фарби. Молодий місяць срібляв своїм світлом, а зорі сяяли, ніби перлини, розкидані по небосхилу. Після вечері дідусь Дем’ян запросив Злата до вітальні. Він підійшов до високої шафи і дістав з найвищої полиці стару книгу в красивій тканинній обкладинці, трохи обвітшалої з роками.

«Це одна з моїх улюблених книжок, яка дісталась мені у спадок від мого дідуся,» – сказав Дем’ян, передаючи книгу Злату. «Тепер я дарую її тобі. Сподіваюся, тобі сподобаються легенди, які тут описані. Знайдеш тут і про козаків-характерників.»

Злат з широко розкритими очима взяв книгу. Він був надзвичайно щасливий від такого щедрого сімейного дарунку. Обкладинка книги була зроблена з товстої тканини, прикрашена золотими візерунками, які мерехтіли в світлі лампи.

«Дякую, дідусю,» – сказав Злат, притискаючи книгу до грудей. «Це найкращий подарунок, який я коли-небудь отримував.»

«Читай, вивчай і пам’ятай, що ці історії – частина нашої спадщини,» – усміхнувся Дем’ян. «А зараз іди відпочивай. Завтра на нас чекає новий день.»

Злат пішов до своєї кімнати, відчуваючи, як серце наповнюється радістю і хвилюванням. Він ліг у ліжко і розгорнув книгу, відчуваючи її старовинний запах. Перші сторінки були прикрашені чудовими ілюстраціями козаків, битв і таємничих ритуалів.

Він почав читати одну з легенд про козаків-характерників:

«У давні часи, коли наші землі були під загрозою, жили могутні козаки-характерники. Вони володіли надзвичайними здібностями: могли передбачати майбутнє, керувати природними стихіями і навіть переміщуватися між світами. Їхня сила і мудрість були відомі далеко за межами України. Кожен характерник мав свого вірного супутника – чорного коня, який міг переносити його крізь простір і час.“

Поволі Злат поринав у дрімоту, але він не міг відірватися від книги:

Найвідомішим характерником називають козака Мамая – ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря… Також характерниками у народі вважали майже всіх козацьких гетьманів, кошових отаманів і відомих полковників.

Іван Сірко – один з найвідоміших козаків-характерників, якого називали «перевертнем» та «Урус-Шайтаном». Сірко здійснив близько 50 військових походів і не зазнав жодної поразки. Його вважали непереможним воїном, здатним обертатися на вовка. Після своєї смерті Він заповідав козакам відрізати його праву руку і ходити з нею у походи.

Козаки виконали заповіт отамана і, зустрічаючись з ворогом, виставляли вперед його руку зі словами: «Душа і рука Сірка з нами!» Козаки вірили: де рука – там і удача. Тому запорожців ще довго боялися і турки, і ляхи. В одному переказі Сірко навіть названий Сірентіем Праворучніком. Руку кошового поховали тільки після зруйнування Запорізької Січі… А на могилі Сірка був напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заповнені землі на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки і я».

Як Іван Сірко татар переміг

Давним-давно, як Іван Сірко був кошовим отаманом Запорозької Січі, запорожці в похід пішли. Татари тим часом дізналися про це, набігли на Січ та поневолили християн. Полонені плакали так, що аж земля стогнала, татари були немилосердними та вдаряли їх нагайками й підганяли.

Сірко почув за те й вирішив визволити полонених. Зібрав козаків в погоню за татарами й летів, немов птах. Татар виявилося занадто багато, тож козак хитрість вирішив використати. Зупинив коня і козакам-братчикам наказав чекати. Сам же красивим хортом перекинувся і побіг до татар. Їм хорт сподобався, нагодували татари Сірка в образі тварини й забрали до себе. А хорт, як сіли всі відпочивати, нагнав на них сон. Потім кувирть — і знову зробився чоловіком! Татар всіх порубав, визволив полонених християн та пішов далі з козаками гуляти!

Запорожці часто користувалися своїми магічними здібностями, щоб обманювати ворогів. В легенді «Як запорожці ману напускали», козаки, побачивши наближення татарської орди, ставили відро води та горілки і починали гуляти. Коли орда наближалася, козаки вмить зникали у воді, з’являючись аж у Херсоні або далі. Також, вони могли створювати ілюзію лісу, яка збивала ворогів з пантелику​.

Як запорожці ману напускали

Кічкаська балка ^[1]була колись гайдамацькою. В ній, було, гайдамаки й запорожці зганяли коней татарських…

Спершу запорожці жили по правий бік Дніпра, а звідси, де ми живемо, та аж до моря була татарська земля. А вже запорожці як завоювали татар, то ці степи стали їхні. Тут вони і жили по балках та байраках.

Звісно, тоді були великі набіги на нашу землю, то запорожці, було, і не милують татар. Оце збереться стільки там чоловік верхами та й махнуть степом. У татар було багато скотини, а табунів – ще більше. Так вони, було, займуть табун коней та й зганяють у цю балку. Тут їх пасуть, доглядають. А якщо треба переганяти коней на той бік, то один сяде на коня, займе поперед себе табун та й пішов уплав через Дніпро. Бувала за ними й погоня, та тільки рідко вдавалося татарам одбить козацьку здобич, бо запорожці були сильнішими…

Одно те, що вони були сильні, а друге, що між ними були знахарі й характерники великі. Оце, було, – на коня та й гайнуть татарським степом. Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і кружають собі горілочку… Понапиваються, співи піднімуть, аж степ розлягається! Гульк – аж ось і орда! Вони тоді один за одним чабульк! чабульк! у воду та й були такі. Випірнуть, було, аж у Херсоні або й далі…

А то ще було й так: забіжуть у татарську землю, поприпинають коней на прикорні, повтикають ратища на могилі та й сплять. Діжде ночі орда і ну підкрадатись до них. Підійде до могили, а перед нею де й не візьметься великий-великий та густий ліс. Вона – до лісу, а потім – і к бісу… Отак запорожці одводили очі!..

Записав Я. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Маркусовій

Олександрівського пов. Катеринославської губ. від Д. Бута.

Богатирі

Запорожці богатирі були – земля не держала!

У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме було він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з возом проскочила б.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого, – чи ватажок який, чи сам кошовий, – візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:

– Туди не йдім, бо там ляхи йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісінько немає…

Записав Д. Яворницький у II пол. XIX ст. на Катеринославщині.

Дід-отаман

Одного разу, коли вороги оточили козацьке село і готувалися до вирішального нападу, мешканці зібралися в останній надії на допомогу характерників. Старий мудрий отаман, якого всі називали Дідом, був одним із найвідоміших характерників. Він зібрав навколо себе молодих воїнів і, промовивши стародавні слова заклинання, сказав їм:

«Сьогодні ми покажемо ворогам нашу силу і могутність. Вони не здогадуються, що ми можемо з’явитися з-під землі і нанести нищівного удару.»

Козаки сховалися під землею, використовуючи свої магічні знання. Коли вороги підходили ближче, вони й гадки не мали, що козаки вже готові до бою. Раптом, як тільки вороги опинилися на досяжній відстані, характерники почали вистрибувати із землі, як примари з минулого. Здавалось, ніби сама земля піднялася на боротьбу проти загарбників.

Зненацька з’явившись серед ворогів, козаки з криками «Слава Україні!» почали завдавати ударів з усіх боків. Вороги були настільки здивовані і налякані, що багато хто кинув зброю і почав тікати, не розуміючи, звідки взялися ці могутні воїни. Інші, хто наважився протистояти, швидко зрозуміли, що їхні сили марні проти чарівної могутності козацьких характерників.

Після перемоги козаки повернулися до села, де їх зустріли як героїв. Дід-отаман сказав їм:

«Ми показали ворогам, що наша сила не тільки в зброї, але й у знаннях наших предків. Пам’ятайте, що наша земля завжди буде нас захищати, якщо ми залишимося вірними її традиціям і нашим предкам.»

З того часу вороги боялися нападати на ті землі, де жили козаки-характерники, адже знали, що вони можуть з’явитися з-під землі в будь-який момент і завдати нищівного удару.

Злат читав і читав, захоплений історіями про неймовірні пригоди і подвиги козаків-характерників. Він уявляв, як ті хоробрі воїни захищали свої землі і народ від ворогів, як вони використовували свої знання і силу для добробуту свого народу.

Злат заснув, тримаючи книгу в руках, мріючи про те, як він сам стане таким же хоробрим і мудрим, як козаки-характерники. Йому снилися пригоди і битви, в яких він брав участь разом з духами минулого, захищаючи свою рідну землю.

III

Наступного ранку Злат йшов до свого дядька. Дорога до його дому пролягала повз поле пшениці, де золоті колоски ніжно гойдалися під легким вітерцем. Злат розмірковував про легенди, які читав вчора перед сном. Всі ті історії про козацьких характерників і їхні неймовірні здібності не виходили йому з голови.

Він милувався красою природи, коли раптом його погляд зупинився на дивному видінні. По полю пшениці мчав той самий чорний козак на чорному коні, дух якого зник вчора в дольмені. Кінь летів, наче вітер, а сам козак був вбраний у чорний одяг, що майорів на вітрі, його шабля блищала в сонячних променях.

Злат відчув, як його серце знову забилося швидше. Він стояв як зачарований, спостерігаючи за привидом. І тільки-но хотів він гукнути козака, а той разом з конем пригнув в землю і зник, наче земля його проковтнула …

---

^[1] Кічкаська балка – тепер на північній околиці м. Запоріжжя.