"Краплі Дощу"

by Mormegil (mormegil@ukr.net)


…Здається життя скінчилось…
Для тебе все скінчилось, не тільки той проміжок часу, який ти помилково вважав життям. Скінчилось все - і це не перебільшення: твої мрії, більше ти не будеш мріяти, ніколи; твої плани, тобі нема сенсу планувати щось на майбутнє, якого в тебе немає і не буде; твої справи, тобі нічого більше робити в цьому світі; твоє існування, саме існування, а не життя.

Стільки всього ти хотів зробити, встигнути зробити, але… Ніби якась сила відштовхує тебе від двері "Вихід" і повертає до дверей "Існування" та "Самогубство".
Що то за сила? Як з нею боротися? А чи треба з нею боротися? За дверима з написом "Існування" лише нові страждання, лише новий біль, нічого живого, сутнього, нічого вартого. А за дверима "Самогубство" - легкість польоту й свобода Там нема ні життя ні існування, навіть смерті там нема.

Цікаво, а що чекатиме тебе після смерті? Одні віщують Рай, інші - Пекло. Але і те, і друге тобі не до вподоби. Крім того, Рай та Пекло - для віруючих, а чи ти до них відносишся? Напевне ні. Як можна свідомо відносити себе до людей, що самі собі суперечать в найпростіший пойняттях?
Вони кажуть: вклонятися кумирам, створювати собі ідолів - смертний гріх. А чи не створили вони з того Бога собі кумиара, чи не стали вони його фанатиками? Чи не перетворилися ікони та хрести на ідолів, яким вони поклоняються так само, як язичники своїм?
Вони кажуть: не роби гріха, бо потрапиш до Пекла, де тебе вічність будуть карати. Чи ж це не суперечить само собі? Адже гріх для Бога, є протилежністю гріха для Диявола, якому належить Пекло. То чого ж він буде карати грішника, що є його однодумцем у такому разі?
Вони кажуть: не убий. А самі вбивали мусульман, що вторглися на їх землю, ті хоч вточнювали, що тільки вбивство "невірного" буде прощено після смерті. А чи не вбивали християни злочинців, чи не засуджували їх на смерть? Чи вбивство не гріх? Чи їм дано було право чинити покарання або виголошувати вирок за гріх перед Богом, в першу чергу, і, лише в другу чергу, перед іншими?!

Голова розколюється від всіх цих думок. Вона спочатку стає велика, величезна, мов куля. Вона ніби наповнена гелієм, що тягне тебе полетіти, а важкі мов цемент думки не дають й на сантиметр піднятися у повітря.

Але бувають моменти, коли ти заплющуєш очі і летиш, підіймаєшся все вище і вище. Тобі стає легше, але раптом ти зриваєшся і падаєш під слова: "Ваш талончик. Проездные предъявляем!". І сон про політ скінчається. А як боляче було вдаритися об Землю, коли ти вже піднявся так високо!

Трамвай. Майже порожній. Напівосвітлений ліхтариками на стелі, весь у багнюці - сьогодні була гроза - холодний, сумний…

- Эй, какой это номер?
- Що?
- Ты что, глухой? Я спросила какой это номер.
- Не знаю, не пам'ятаю. Спитайте в кондуктора чи в когось іншого.
- Придурок какой-то. Сумасшедший.

Тебе знов витягли з напівсну. Стало ще холодніше. Навколо нічого нового: брудне скло, смердить щось, або хтось… За вікном все ще йде дощ, але вже набагато менший. Сльози, сльози на вікні…
Очі, то не дзеркало, то двері душі.
Сльози - це духовна сила, що виходить крізь ті двері.
Як її втримати?
- Наступна зупинка "Музей Великої Вітчизняної Війни". Пасажири, не забувайте сплачувати проїзд. На лінії діє контроль.

Трамвай прямує в темряву. Ні, в Темряву. Це значить - в Нікуди.
І все ж, що чекає тебе там, за кордоном фізичного життя?
"А ти перевір, - каже тобі хтось в голові. - Нікому від цього не буде погано. Лише зазирни крізь щілинку у дверях "Самогубство". Це ж так цікаво! Спробуй, гірше не буде".
"А й справді, кому від цього буде гірше? В мене немає справжньої сім'ї, мої друзі вмить зникли, моє кохання… його й не було. Хто плакатиме за мною, вони плачуть лише через те, що я досі не зробив цього, - кажеш сам собі. - Вирішено: час настав."

І все для тебе стало зрозумілим, все пояснішало відразу. І тобі легко на душі, ніби свято якесь…
- Наступна зупинка "станція метро "Дніпро".

…тільки яке? Для кого? "Для мене самого!"
І наче сама Доля посадила тебе в трамвай ?21 Контрактова площа - бульвар Перова. Наче сама Доля підказала тобі, що він відвезе тебе туди, де твоє місце. І ти майже щасливий, що все так склалося, а твій вибір - ніби вибір, що їсти на сніданок. Ні, сніданок - це важливо, краще "вибір, якого кольору вдягти шкарпетки", хоча й це важливо.
Єдиним невирішиним питанням для тебе залишилось те, чи залишати якусь цидулку, чи ні? А на що вона їм? Кому треба й так зрозуміє. Але ж нікому не треба. "Ні, не буду."

- Наступна зупинка "Пішохідний міст".

А, ще: де ж краще це зробити? Шосе? Ні, забагато галасу, швидко знайдуть, може ще хтось постраждає. Занадто небезпечно. Дах? Ще більше галасу. Нащо? Міст… Міст. Так. Це - найкращий варіант. Не скоро знайдуть, може навіть і не здогадаються. Те, що треба. А ще кажуть, що самогубці прагнуть звернути на себе увагу. Дурні. Всі дурні. І ти теж…

- Зупинка "Пішохідний міст".
"Ось вона, моя зупинка. Все, я приїхав".
І ти непоспішаючи виходиш з трамваю, йдеш до сходів, підіймаєшся по них на міст, освітлений вогникамми. Майже розбитими вогниками, як твоє життя. Падає дощ, непоспішаючи, як і ти. Хвилин п'ять ти стоїш на пчатку мосту в темряві ночі, дивишся на дощ, вогники, на той бік мосту. У вухах ніби щось грає: чи то пісня, чи то просто музика. Сумно якось залишати це нікчемне існування. Хочеться жити, жити так, як хочеться.

Ти йдеш до центру мосту (чому саме до центру? Чому всі йдуть до центру? А звідки взагалі відомо, що всі йдуть до центру? Дурість.), підходиш до парапету, тримаєшся за нього обома руками, хоча і стоїш ще по цю сторону поручнів.

Банально, але все життя пронеслось перед твоїми очима. "Чи варті вони моєї смерті? Якщо вважають, що моє життя не варте їх, чому я повинен робити їм такий подарунок? Але що ж мені робити? Я не бачу виходу, та не кажу, що його нема. Я вірю в те що він є, та не можу його знайти. Аби ж хто допоміг…" Ти озираєшся і нікого не бачиш. Лише краплі дощу танцюють свій нічний танок навколо тебе. Вони співають сотнями тисяч голосів, сміються над світом і людьми. Вони живі, вони живуть. "Чому навіть ці мають право на життя, а я не маю?! Я маю таке право і вони допоможуть мені це довести. Вони допоможуть мені."

І посадивши собі на плече одну з таких крапель, ти йдеш геть з мосту, всміхаючись, мов ідіот. Йдеш на набережну, а вона, крапля, щось розповідає тобі, щось співає. Ти всімахаєшся їй і тобі стає легко на душі, тоді ти відриваєшся від землі сильніше, нідж будь-коли. Ти летиш високо над землею, а з тобою твоя крапля, Крапля Дощу…

Присвячується дівчині, що в листопаді 2001 року стрибнула з мосту Патона і загинула. Нажаль, її ім'я мені не відоме.

Післямова
Якщо комусь здалось, що це оповідання написано, щоб показати недопустимість і еправильність самогубства, що цього робити не можна (бо це смертний гріх?), що завжди є інший вихід, який би ідіотський він не був - маю вас розчарувати.

Сама я так не думаю, тому й не збиралася доводити, що воно так є.
Хтось полюбляє казати, що самогубці слабі. Не згоджусь з цим, бо тоді люди, що задавлюють в собі почуття (які інколи призводять до самогубства), заглушують голос духа і душі, виривають почуття разом з серцем - це сильні люди, з яких треба брати приклад нам, слабким. Але насправді це і є ті "існуючі". Просто тоді, у виборі дверей, вони прийшли до іншої з написом "Існування". Ззовні - це нормальні люди, судячи з того, що вони вважають нормальним. Але в душі - вони бездумні пацифістські машини, що пливуть за течією, бо бояться плисти проти, щоб не дійти до того ж вибору знову і не вирішити піти в інші двері. Може їм насправді легше?


Герой цього оповідання по задумці помре через місяць від пневмонії, яку підхопив під тим самим дощем, що врятував йому життя. А на плечі в нього сидітиме та сама рятівна Крапля Дощу. Іронія? Кінець?

Comments to:: velvetvamp@nightmail.ru

Ukrainian Gothic Portal © 2000-2001