Laren Fatum (Олександр Димань)

Машина

----------------------------------------------------------------------------
Цей твір брав участь в конкурсі готичної прози
literature.gothic.com.ua "Черное и черное"
---------------------------------------------------------------------------


...Цю дивну задачу рішили заміною...
Торгівля життям: так просто і складно.
Не страшно, що робот стане людиною,
Та коли людина стає автоматом...
Oscar S. Bogus

...То була 8:30 ранку. Писклявий голос будильника знову прозвучав у цій кімнаті, й він просто змушений був прокинутися. „Чорт, знову!” – подумав він, перекидаючись невдоволено з боку на бік. „Хоча чи подобається будильнику отак верещати і будити тебе,”- була наступна думка в його ще напівсплячій голові, в якій хаотично „літали” найбезглуздіші слова й картинки. Та сказавши собі, що у будильника така робота – верещати, і що „Ти теж маєш працювати”, - Леонард Берковіц примусив себе піднятися з ліжка. Взявшись за голову руками, він сів, намагаючись згадати, що „у нього сьогодні по плану”? Та через якихось п?ять хвилин його лице скривилося від невдоволення, і Леонард знову впав на ліжко, закриваючи лице руками. „Сьогоді субота”, - дещо сердито і розчаровано сказав він собі.
Це була субота... Напевне єдиний день, коли його не діставали якісь божевільні була саме субота. Леон – психіатр, а це значить, що кожного ранку на вухо йому верещить будильник, намагаючись зухвало пробудити від сну свого господара. Потім, щось трохи перехопивши, він збирався і біг до лікарні, на роботу. Йдучи коридорами, йому всміхалися колеги, а потім майже так само всміхалися й ті божевільні, що приходили до нього лікуватися. Деякі з них відвідували Берковіца систематично, інші – з?являлися лише раз. Інколи, заклопотаний роботою, йому здавалося, що навкруги тільки й людей, що божевільні. Часом було важко відрізнити психа, що посміхається, від іншого лікаря, що теж шкірить зуби. Бувало, через це траплялися доволі кумедні історії, а отже лікарі, жартуючи поміж собою, казали, що нормальна людина до Берковіца ніколи не зайде. Звісно, Берковіц знав про це, і сам, розуміючи професійний гумор, посміхався, потираючи потилицю. Тож субота, то була „свята субота” відпочинку від всього, що його оточує щоденно та і від ролі лікаря-психіатра Леонарда Берковіца.
„До біса”, – сказав він, протерши сонні очі й пішов до ванної кімнати. Простіше кажучи, Леону зараз, оскільки „незвідана сила” примусила його прокинутися (це не про будильник!), потрібно було зробити те, що робить, напевне, кожна людина зранку: іде вмиватися, потім снідати, а потім вже планує щось на цей день...
Через якусь годину-півтори він сидів перед телевізором. Це, мабуть, перше що може спасти на думку сучасній людині, коли нічого робити, подивитися по „телеку” якусь „кіношку” чи паскудний американський (мексиканський???!!) серіал. Задзвонив телефон, тож Леон вимкнув гучність телевізора і бадуже підняв слухавку. Хоча в глибині душі йому було трохи цікаво, оскільки за останні два місяці йому взагалі ніхто не дзвонив. Він якось був подумав відєднатися від телефонної лінії взагалі, адже ця послуга, як йому здавалося, була абсолютно не потрібною.
– Алло,– промовив він сталевим монотонним голосом робота Вертера із радянського дитячого фільму.
– Лікарю Берковіц? – запитав голос зі слухавки.
– Так, це я, – все так же монотонно і байдуже сказав Леон.
– Доброго дня! Мені дали ваш номер телефону. Кажуть тільки ви здатні мені допомогти.
„Ось тобі! Ще один психопат і В СУБОТУ!!!” – розчаровано подумав лікар. Та депресований голос зі слухавки продовжував.
– В мене проблема. Мені 19 років і моя мати себе не любить.
Дивна проблема, і навіть для психіатра вона здалася такою. Не кожен день з?являються подібні „заявки”. Якщо чесно Леонард таких випадків взагалі не зустрічав. „Це не моя проблема. Я не на роботі,” – подумав він собі спочатку. Та потім йому стало цікаво. Він поглянув на номер, що блимав на червоному таблі телефона. Там горіла наступна комбінація 80446852231. Він миттю переписав цей номер, незважаючи на те, що в пам?яті апарата він зберігатиметься до тих пір, поки сам Берковіц його не видалить.
– Як вас зовуть? – запитав Леон у невідомого співрозмовника.
– Кейсі... Кейсі Хост.
– Кейсі, ви турбуєтеся чи у вашої мами нема якихось психічних проблем?
– Ні. З нею все гаразд. Я просто впевнений в цьому.
– А, я зрозумів. У вас з нею напружені стосунки і вам здається, що ваша мама вас не любить? Друже, з такою проблемою не потрібно зовсім звертатися до психіатра. Я б вам порадив зателефонувати...
Та Леона перебив його опонент.
– Не перекручуйте мої слова, лікарю! Ваша робота полягає не в цьому. Моя мати не любить себе. Ви зможите мені допомогти?
Тут Берковіц взагалі збився з пантелику. „Що ще за чортівня?” – подумав він і зловив себе на тому, що надто часто вживає слово „чорт”, навіть подумки.
– Кейсі, як вам це заважає? Я не бачу тут проблеми для вас. І взагалі, з чого ви взяли що ваша мама вас не любить? Я просто впевнений, ви помиляєтесь....
– Вся річ у тому, що я онко-хворий. Прямо поряд з моїм серцем росте ракова пухлина. Вона вб?є мене. Не знаю як швидко це станеться, та це буде. Лікарі так сказали. Вони пропонуали вирізати її, та я не хочу. Це мій бісів квиток, розумієте, лікарю!? Ця бісова пухлина – мої двері звідси! Ви зможите мені допомогти?
– Ваша мама...- почав був Леон, та Кейсі вже почав говорити.
– Вона хоче, щоб я став кимось таким, щоб про мене пам?ятали. Вона шанована людина! Моя мама багато добра зробила людям. Її поважають, пам?ятають і пам?ятатимуть. Мені ж це все не потрібно. Я цього не хочу... Це не для мене...Ви зможете мені допомогти?
– Що не для вас? Чого ви не хочете?
– Пам?яті! Тобто щоб про мене пам?ятали після моєї смерті. Зараз я ще ніхто. Якщо я здохну... Я спостерігач в цьому світі, розумієте? Побувши трохи і відчувши віддалений смак паскудства, що звуть життям, я хочу зникнути. І ота пухлина – мій ключ до цього. Я щасливий, що помираю... Ви зможете мені допомогти?
– Зачекайте, то звідки ви взяли, що ваша мама вас не любить?
– Не мене, а себе вона не любить! Не перекручуйте мої слова, лікарю! Ваша робота полягає не в цьому. Моя мати не любить себе. Ви зможете мені допомогти?
„Дивна штука, - подумав Леон. – Декілька хвилин тому Кейсі сказав те ж саме речення”.
– Добре, Кейсі, вибачте! То чому ж ваша мама не любить себе? – невпевнено запитав психіатр.
– Це дуже просто, лікарю! Якщо я помру зараз, то про мене ніхто не пам?ятатиме, правильно? А отже із моєї сім?ї як добра людин запам?ятається мама. Про мене вони забудуть швидко. Вона не хоче цього. Вона бажає сховатися за мною. Ви зможете мені допомогти?
– Хто „вони”?
– Вони – ті, хто гаять час, йдучи вперед. Вони дивляться на вас, коли ви йдете вулицею. Вони маю тисячі очей і не пропустять жодної деталі. Вони знають, коли ви прокинулись, що снідали, коли ходили в туалет. Вони тиснуть на мене і намагаються зламати. Але ж не можна спалити попіл! Вони скрізь, лікарю! Ви зможете мені допомогти?
– Кейсі, давайте зустрінемось. Я допоможу вам. Це все у вашій голові.
Та остання фраза чомусь викликала агресію у божевільного.
– Це все у вашій голові?! Ви всім пацієнтам це кажете? Ви виродок, покидьок! Ви не бачите їх, ви не хочете вірити в них, але є їх частиною як і я. Ви прекрасно це знаєте, лікарю Берковіц! Зустрітися ми не зможемо. Надто пізно. Ви зможете мені допомогти?
– Де ви живете? Я приїду...
– Зустрітися ми не зможемо. Надто пізно. Ви допоможете мені?
Ще одна із тих постійних дослівностей, що їх повторює Кейсі. Що ж це таке? Хлопець повторював цілі репліки, а особливо часто ту, де він благав про „допомогу”! Берковіцу здавалось, що він божеволіє.
– Чому?
– Надто пізно, повторив Кейсі. – ви знаєте, я працюю над програмою. Я програміст-інженер. Програма примітивна, та вона буде діяти. Після моєї смерті мама не знатиме про це. Коли вона телефонуватиме, машина розмовлятиме з нею, розповідаючи, що все добре. Я записав сотні відповідей на ті питання, що турбуватимуть маму найбільше... – продовжував хворий хлопець. А в цей час Леон меланхолійно гортав телефонний довідник, намагаючись визначити, де живе власник телефонного номеру, що блимає на червоному екранчику.
– Лікарю, ви зможите мені допомогти? – мов удар по свідомості психіатра, пролунало зі слухавки.
– Так, звісно!.... Я допоможу, - невпевневнено сказав Леон.
– Надто пізно! Ви зможите мені допомогти?
В цей момент Леон зрозумів, що хлопець на іншому кінці дроту вже на межі самогубства. То був незрозумілий йому вид шизофренії чи параної. Можливий суіцид, і цей факт був ясний як Божий день. Треба було поспішати...
Голос в слухавці час від часу повторював одну і ту ж саму фразу, а Леон вже їхав у своїй машині на вулицю Дубініна, 48, де за довідником мав бути власник телефонного номеру 80446852231...
...А в цей момент, в невеличкій кімнатці темного будинку, десь там, за тією ж таки адресою із довідника, на великому столі стояв комп?ютер. Не далеко від нього на підлозі в калюжі червоної крові лежав господар дому. То був хлопець років дев?ятнадцяти. В його руці було міцно затиснуте лезо, а очі – широко відкриті з певним відблиском жаху в них...
А цієї ж секунди машина на столі весело спілкувалася з мамою, яка так не любить себе...


 

Comments to: literature@gothic.com.ua

Ukrainian Gothic Portal © 2000-2001