Трістан та Ізольда

------------------------------------------------------------------------------------------
Трістан та Ізольда:Давньфранцузька легенда/ Пер. та після-
мова В.Коптілова.-К.:Либідь,2004 стор. 12-68
OCR and spellcheck: Featon
-----------------------------------------------------------------------------------------

Вступ. Трістан — небіж короля Марка

У дуже давні славні дні
Складалися дзвінкі пісні
Про мудрих, добрих королів,
Про їх підступних ворогів,
Про лицарів, що рвуться в бій,
Аби звершити подвиг свій,
І про принцес, яким любов
Хвилює серце й юну кров.
Послухайте ж і ви тепер,
Як жив Трістан, і як помер,
І як Ізольду разом з ним
Жахливим вихорем одним
З лиця землі колись змело,
Але любов здолала зло,
Всі підступи перемогла
Й життям над смертю розцвіла.
В бою Трістанів батько впав,
Коли два тижні хлопчик мав,
Трістана мати в двадцять літ
Уже покинула цей світ.
Трістан став круглий сирота,
І дядька Марка доброта
(Він матері його був брат)
Дала дитині мир і лад:
Він сином став для короля,
Якого знала вся земля.

Двобій Трістана з Морольтом

Щороку викуп споконвік
Ірландії платити звик
Півострів славний Корнуол 1,
І став від того бос і гол
Трудящий корнуольський люд.
Збирався він з усіх усюд
В столичне місто Тінтажель 2,
Щоб там ірландський корабель
Побачити в ясній красі,—
І щогли, і вітрила всі,
І злотокутий гострий ніс,
Що на собі русалку ніс.
Його лише на день один
Приносив хвиль невпинний плин,
І, взявши викуп, корабель
Лишав негайно Тінтажель.
А викуп брали чималий.
Він був, за звичаєм, такий:
У перший рік — жовтава мідь,—
Три сотні фунтів он лежить.
В руках ірландських зброярів
Десятки шоломів, щитів
Із неї вийдуть. Через рік
Тим шляхом, до якого звик,
З ірландських затишних земель
Пливе ізнову корабель,
І срібла вже з усіх усюд
Три сотні фунтів зносить люд.
В руках ірландця-коваля
Сто келихів для короля
Зі срібла вийдуть. Ще за рік,
Всім дням і тижням склавши лік,
Знов припливає в Тінтажель
Отой ірландський корабель.
І вже купець і ремісник,
І лицар, що до бою звик,
Свій викуп мусять нести в дар.
Полум'яніє він, як жар.
То золота з усіх усюд
Три сотні фунтів зносить люд.
Ірландський майстер при дворі
Щодня до першої зорі
Зі зливків щирозолотих
Для пишних королівських втіх
Робити буде сто прикрас:
Але, на жаль, нікому з нас
Їх не покажуть королі
Тієї дальньої землі.
А ще на лихо споконвік
У кожен Божий третій рік
З далеких Західних земель 3
У славне місто Тінтажель
Приходив інший корабель.
Біду найгіршу ніс усім
Той велетень, що плив на нім.
Морольт — жорстокий людожер,
З ірландських вийшовши печер,
Наводив жах на королів
Усіх навколишніх країв.
Морольт примусив Тінтажель
Зібрати зі своїх земель
Сто найпрекрасніших дівчат,
В порту їх виставити в ряд,
Щоб на великім кораблі
У дальню даль, на край землі
Він у печери їх завіз
І насміявся з їхніх сліз,
І з юних тіл їх випив кров...
Мине три роки,й він ізнов
Призвідця лих тяжких і зол
Примчить по бранок в Корнуол.
Тремтів перед Морольтом край.
Чи покладе хто-небудь край
Тим домаганням навісним?
Чи стане хтось на прю із ним?
Не чуть ні сміху, ні пісень.
Трістан дізнався в той же день,
Що велетень страшний вже тут,
Щоб мучить корнуольський люд.
Тож твердо мовив королю
Трістан: "Я Корнуол люблю!
За люд його, за мир і лад
Пролити кров я буду рад.
Багато лицарів колись
Убити велетня клялись,
В них сили замалі були,
Вони всі в битвах полягли,
Я ж битись буду за сімох,
В бою мені поможе Бог!"
Король на нього позирнув,
Його до серця пригорнув,
Змахнув сльозу із сивих вій
І меч віддав Трістану свій.
Від короля помчав гонець,
Кричить: "Морольтові кінець!"
І оголошує здаля Морольту волю короля:
"На морі в далі голубій
Є острів. Буде там двобій.
Один із двох помре від ран.
Хто буде це? Морольт? Трістан?
Суддею бою буде меч,
Що голови стинає з плеч".
Морольт, почувши цей наказ
(Він ті накази чув не раз),
Ліниво пробурчав:
"Еге! Кому життя не дороге?
Я ще одного тут уб'ю
Та здобич заберу свою!"
До острова Трістан прибув.
Морольт уже на ньому був:
Поміж кущів і пишних трав
Той велетень відпочивав.
Трістан з човна мерщій стрибнув
І в море човен відштовхнув.
Морольт гукнув: "Що робиш ти?
А як же нам назад плисти?
Мій човен затісний для двох!"
Трістан сказав: "Суддя нам — Бог.
Одному з нас він дасть життя,
А другий піде в небуття,
І переможцю — річ ясна! —
Одного вистачить човна".
На острові дзвенять мечі,
Дзвенять удень,дзвенять вночі...
До краю стомлений
Трістан Морольту найстрашнішу з ран
Завдав нарешті.
Той упав Без пам'яті на зелень трав,
Та меч його в останню мить
Трістану в голову летить,
І ледве відхилився він.
Якби не це — йому загин!
Морольт, жахливий людожер,
Він ще живий, він ще не вмер.
Востаннє піднялась рука,
Й останнім помахом клинка
Трістану груди він роздер,
Морольт, жахливий людожер,
А після того захрипів,
І дух від нього відлетів.
Лежить знеможений Трістан,
Струмує кров з гарячих ран,
І кожна крапля — мов життя,
Що йде від нього в небуття.
Трістан, хитаючись, устав,
Насилу він меча підняв,
На нього сперся, відпочив
І з болем перший крок ступив.
Знемігшись від болючих ран,
Вдивлявся у морський туман
І міркував отак Трістан:
"Якби я рештки сил моїх
Звести докупи нині зміг,
Поплив би звідси я в човні...
Бо, може, пощастить мені
За морем чарівне пиття
Добути, щоб моє життя
Знов присвятити королю,
Якого серцем я люблю.
Коли ж мені не пощастить
Зустріти цю прекрасну мить,
То хай вже буря навісна
На друзки розіб'є човна,
І хвиль страшенна круговерть
Трістану заподіє смерть..."
Так він до берега дійшов,
Нарешті і човна знайшов,
Та весла хтось узяв собі...
Трістан задумався в журбі:
Вмирати мушу все одно! —
І ліг у човен той, на дно,
Мечем він човен відштовхнув
Від берега і враз заснув.
Так без вітрила і весла
Повільна хвиля принесла
Його в незнаний дивний край,
Зелений, наче справді рай.
Багато нескінченних днів
Трістанів човен морем плив...
Юнак без тями тижнів три
Лежав, не знавши, що вітри
На берег човен занесли,
Що люди тут його знайшли
(Рибалки з берега того До замку принесли його)
І що принцеса тих країв,
Прекрасна, мов небесний спів,
Зробила чарівне пиття,
Рятуючи йому життя.
Трістан питає: "Де я є?
Скінчилося життя моє?
Чи янгол в рай мене приніс,
Щоб я не знав ні мук,ні сліз?"
В Ірландію Трістан попав,
У край зелених пишних трав,
Чарівників, усяких див
І велетнів, і ніжних дів.
Страшний Трістана мучив жар,
І гірше всіх пекельних кар
Був біль тих невигойних ран,
Які в бою дістав Трістан.
І смерть по нього вже прийшла,
Але її перемогла
Принцеса юна й чарівна.
Зцілила юнака вона.
Мов вітерець, така легка
Над ранами її рука
Летить у той, у другий бік...
І біль, на диво, раптом зник.
В цей час ірландський корабель,
Той, що відвідав Тінтажель,
Додому не дівчат привіз,
А мертвого Морольта. Сліз
Не стримати ні королю,
Ні королеві. Дні жалю
Настали. Це ж найтяжча з втрат,-
Морольт був королевин брат.
Ізольда з почтом зі своїм
Схилилася в журбі над ним.
Уламок гострого меча
Принцеса в рані поміча,
Його виймає — і в ту ж мить
У мозку дзвонами дзвенить:
Коли,знеможений від ран,
На біле ліжко ліг Трістан,
Він зброю у руці тримав, —
Меча пощербленого мав,
І до щербини пасував
Шматок, що з рани визирав
На тілі дядька. Так вона
Дізналася журна, сумна,
Що це Трістан Морольта вбив,
Що дядька він занапастив.
І тут злякалася вона:
Про це душа хай ні одна
Не здогадається повік,
А то загине чоловік.
Трістану кара буде смерть...
Розколеться небесна твердь,
І все загине в тьмі нічній.
О, як нестерпно тяжко їй!

Ластівка

Король згадав, що з давніх пір
Він не скликав свій пишний двір
Та час настав — і він усім
Васалам відданим своїм
У Тінтажелі розповість
Для них украй важливу вість.
І вже з усіх його земель
Барони їдуть в Тінтажель.
Надвечір замок заяснів,
Засяяв тисяччю вогнів,
Барони сіли за столи,
Й у тронну залу увійшли
Король із почтом і Трістан,
Що зовсім видужав від ран.
Запала тиша. Марк почав:
"Панове! Я вас тут зібрав
Не для бенкетів, а для справ.
Ви всі для мене — мов сім'я.
На жаль, дітей не маю я,
Й коли завершиться мій вік, —
Бо смертний кожен чоловік, —
Не матиме наш Тінтажель
Володаря моїх земель.
Сьогодні вибір я роблю.
Тому, як личить королю.
Я запросив до замку вас,
Щоб ви почули мій наказ.
Дивіться: ось найкращий з нас!
Не шкодував життя Трістан,
Гарячу кров проливши з ран,
Від лиха він звільнив наш край,
Поклав життю Морольта край,
Тепер одужав зовсім він.
Трістан мені — мов рідний син.
Нехай же знає вся земля,
Що спадкоємцем короля
З моєї волі став Трістан!"
Загомонів за кланом клан,
Барони встали з-за столів
І ледве стримували гнів.
Тут слово взяв найстарший з них:
"Для вірних підданих твоїх
Це все — образа і ганьба!
Між нами буде боротьба!
Неславі не бувать такій —
Несправедливий вибір твій.
Трістан був бідний сирота,
І нерозумна доброта
Й твоя, королю, сліпота
Зробили з хлопчика цього
Кінець кінцем не знать кого.
Трістан ні замків, ні земель
Не має. Завтра Тінтажель
Сміятиметься з короля,
І кпити буде вся земля
Із вибору твого, з тих див,
Що ти нам тут оголосив!"
Від того дня минає рік.
Король за рік цей майже звик,
Що всі барони, як один,
Передрікаючи загин
І Корнуолу,і йому, Казали:
"Як у смертну тьму
Зійде король, то весь наш край
Впаде під ноги хижих зграй.
Так, Маркові потрібен син,
Тож одружитись мусить він!"
Із корнуольських всіх земель
Барони їдуть в Тінтажель.
Важка прослалася їм путь:
Вимогу королю везуть,
Щоб між принцес чужих країв
Негайно вибір він зробив,
Щоб нареченій короля
Зраділа Маркова земля,
І щоб народ узріти зміг
На корнуольськім троні їх.
Не люба Марку мова ця,
Перемінився він з лиця,
Але у ту ж побачив мить,
Що ластівка в вікно летить,
Ще й волосинку золоту
Тримає в дзьобі.
Пташку ту Барони зором провели
Й на Марка погляди звели.
Король зі сміхом їм сказав:
"На всій землі одну б узяв
Я дівчину. Її краса —
Та щирозолота коса,
Що з неї волосок малий
Принесено у замок мій.
Його ця пташка принесла.
Хай їй ніхто не скоїть зла".
Один барон сказав: "Так ти
Від шлюбу хочеш утекти!
Бо хто ж би розшукати зміг
Володарку тих кіс ясних?"
Тут голос пролунав з кута:
"Мені знайома діва та.
На всій землі вона одна
Прекрасна, мов ясна весна,
У неї коси золоті, —
Таких не бачив я в житті.
Я виконаю ваш наказ:
Ізольду привезу до вас,
І привітає Тінтажель
Принцесу Західних земель".
У тім куті сидів Трістан.
Він випростав свій юний стан
І Марка привітав здаля,
І підійшов до короля.
Король здивовано мовчить.
Барони, всі зрадівши вмить,
Благають Марка: "Небіж твій
Хай до Ірландії мерщій
По ту принцесу попливе".
Марк мовив: "Хай Трістан назве
Батьків Ізольди імена,
Щоб я дізнався, чи вона
Насправді гідна в Тінтажель
Як пані всіх моїх земель,
Як королева увійти
Й на троні нашім розцвісти".
Тут небіж дядькові повів,
Як він в ірландських землях жив
І як Ізольдине пиття
Його вернуло до життя.
І що Ізольдині батьки —
Не мужики, не простаки,
А повновладні королі
Своєї рідної землі.
Трістана Марк благословив,
І в дальню путь юнак поплив.
Перемога над драконом
Під плюскіт хвиль, під вітру спів
Трістан до краю дивних див
Доплив нарешті. З корабля
Побачив берег він здаля,
Де смерть по нього вже прийшла,
Але її перемогла
Принцеса юна й чарівна.
Ось вже й на березі вона,
Бо двоє молодих служниць
Прибігли до її світлиць
Сказати, що Трістан прибув
До краю, де колись він був.
В Ізольди сльози на очах,
В її словах нестямний жах:
"Трістане, друже, був наш край
Квітучий, мирний, наче рай,
Та прилетів дракон до нас
У час лихий, в недобрий час.
Все нищить цей неситий змій,
Людей вбиває лиходій,
І жоден лицар у краю
Не зміг в запеклому бою
Відтяти голову йому,
Хоч тато мій мене саму
У нагороду віддавав
Тому, хто б край наш врятував!
Таке тепер у нас життя!"
І заридала, як дитя.
Трістан сказав: "Принцесо,я
Пожертвую своє життя,
Але не буде хижий змій
Гуляти по землі твоїй.
Я не дозволю, щоб дракон
Тут свій встановлював закон!"
І раптом бачить: лютий змій
Летить у вишині ясній,
Вогонь із пащі в нього б'є,
Рятуйте всі життя своє.
В потвору кинув меч Трістан,
Щоб чорну кров добути з ран.
І вже за хмари меч летить,
Драконові не жить, не жить!
Бо меч пробив важку луску
І в серце врізався.
Ріку Драконової крові він
Пролив на землю. Чорний плин
Став озером, і в нього змій
В страшній потворності своїй,
Здихаючи, з небес упав
І купою багнюки став...
Палац святкує подвиг цей,
На площі — тисячі людей.
Навік забуто жах і страх,
Ім'я Трістана на вустах
В усіх. І каже тут король:
"О, визволителю! Дозволь,
Як вимагає мій народ,
Тобі найвищу з нагород
Віддати. Донечка моя
Тебе обожнює,як я.
Аби не скніла у журбі,
Хай стане жінкою тобі!"
Трістан на це так відповів:
"Як пропливеш багато днів,
Побачиш після грізних бур
Той край, де небо — мов лазур.
Це королівство Корнуол.
Приплив я звідти як посол,
Я небіж Марка — короля,
Якого знає вся земля,
І він, могутній дядько мій,
Приймає подарунок твій".
Король сказав: "Хай буде так!
Дає нам сонце добрий знак,
Пославши раптом із-за хмар
Свій промінь, мов небесний дар.
Я вдячний Маркові.
Тому Ізольду я віддам йому.
Хай через тиждень в Корнуол
Її везе Трістан-посол".
Збирається Ізольда в путь,
Їй каже мати: "Не забудь,
Як вперше в ліжко ляжеш з ним,
Із Марком — королем твоїм,
До краплі випить це вино:
Вам щастя принесе воно.
Як вип'єте і ти, і він
Найліпше з чародійних вин,
Кохання, як вино міцне,
У вас ніколи не мине".

Любовний напій

Трістан, племінник короля,
Якого знає вся земля,
Везе на схід у Тінтажель
Принцесу Західних земель.
Над морем вітер не війне,
На морі хвиля не хлюпне,
І корабель немов стоїть,
І все навколо наче спить,
І спеку ллє небесна синь,
І щогла не відкине тінь.
Як пити хочеться в цей час!
"Бранж'єно! Миттю йди до нас!" —
Ізольдин лине спраглий клич.
Служниця вже біжить навстріч.
"Неси мерщій мені сюди
Хоч би краплиночку води,
Аби зволожити вуста,
Щоб відступила спекота".
"Води нема,а є вино".
Ізольда каже: "Все одно!"
Бранж'єна підтюпцем біжить
Вина у келихи налить.
Обом дає вона вино,
Не знає,звідкіля воно,
Не знає тих таємних чар,
Що ними повен давній дар,
Який ірландські королі
Дістали з дальньої землі,
Де жінку любить чоловік
Одну-єдину весь свій вік
І де вона усе життя
Його кохає,як дитя.
Вже срібний келих повний вщерть.
На дні його — любов і смерть.
І келих темного вина
Одразу випила вона.
І келих темного вина
У мить він вихилив до дна.
Який незвичний в ньому хміль!
Проймає серце гострий біль...
Трістан на неї очі звів —
І раптом дух перехопив
Той погляд, що йому навстріч
Полинув із блакитних віч,
Той погляд, що йому сказав:
"Дві наші долі пов'язав
Цей день, цей час на весь наш вік:
Ти — мій коханий чоловік!"
Що з нами діє це вино?
Чи двоє нас, чи ми — одно?
Неначе полум'я ясне
Тебе спалило і мене.
Напій багряний, наче кров,
Міцний як смерть і як любов,
Напій, що дав нам забуття
Всього минулого життя.
На цілім світі ми удвох,
Над нами в небі тільки Бог,
На цілім світі — ти і я,
Любов твоя,любов моя...
Ми келих випили до дна:
Любов одна — як смерть одна.

Підміна

Пропливши тридев'ять земель,
Прибув Трістанів корабель
У славне місто Тінтажель.
Ізольда сходить з корабля,
Ізольда бачить короля,
До неї усміхнувся він.
З церковної дзвіниці дзвін
В ту ж мить принцесу привітав,
А люд їй весело гукав
І зичив щастя та добра,
Бо вже настала та пора,
Коли на троні золотім
Припало вдвох сидіти їм.
"Трістане! Ти привіз її,
І я за послуги твої
На віки вічні твій боржник,
А я борги платити звик.
Ізольдина ясна краса —
Це дар, що щедрі небеса
Послали в час оцей мені
На всі життя мойого дні.
Ізольдина ясна душа
І ум, і серце зворуша.
Ізольди милої любов
Хвилює в ніжнім серці кров".
Король сказав такі слова,
Але Ізольда ледь жива
Вітання гинуть на вустах,
А в серці оселився страх.
Вмирає день, і чорна ніч,
Мов кат, Ізольді йде навстріч.
Кохання з Марком перша мить
Усе життя її змінить Здолає.
Далі — монастир Чи вогнища пломінний вир.
За найпрекраснішу з оман
Життям заплатить і Трістан...
Тут до Ізольди підійшла
Та дівчина, що стільки зла
Обом коханцям завдала
Своїм недбальством.
То була Бранж'єна.
Пошепки вона Ізольді мовить:
"Не страшна Тобі, принцесо, буде ніч.
Таку придумала я річ:
Коли погаснуть всі вогні,
Ти непомітно знак мені
Даси — і прибіжу я враз,
У ліжко ляжу в темний час.
Король зірве мого вінка,—
Тож вигадка моя така,
Щоб думав він, що я — це ти.
Тоді мені тихцем втекти
Потрібно буде, ти ж мені
На зміну ляжеш, як у сні
Спочине Марк від тої гри,
А далі — біс його бери!
Не той напій дала вам я,
Провина в тім тяжка моя,
Тож свій спокутуючи гріх,
З біди я визволю усіх".
Отак і сталося воно.
Лилося, мов ріка, вино,
І на столі сто страв смачних
Задовольнили голод всіх...
До півдня Марк назавтра спав,
Коли ж король нарешті встав,
Нічні пригоди пригадав,
Ізольду він поцілував,
Гукнув Трістана й мовив:
"Він Дорожчий Маркові, ніж син".
Барони чули це. Вони
Готові полум'я війни
Хоч завтра в краї розпалить,
Аби лише не відступить
Місця при троні короля
Тому, хто в Тінтажель здаля
Прийшов убогий, мов прошак.
Не згоден з королем ніяк
Баронів гомінливий рій:
Трістан для них навік чужий.

Сосна

Бенкет скінчився. Замок спить.
На троні Марк сумний сидить.
Сьогодні він помітив знов:
Ізольдину не гріють кров
Ні погляд Марка, ні слова,—
Вона півмертва — півжива.
Сумний на троні Марк сидить,
Та хто ж це перед ним стоїть?
Горбатий карлик, злий Фросен,
Знавець зірок та їх імен.
Цей карлик річ таку веде:
"Королю, час уже не жде.
Ніхто із вірних слуг твоїх
Іще тобі не допоміг,
А я скажу тобі одне:
Щоб ти послухався мене,
Щоб ти пішов у темний ліс,
А в лісі на сосну заліз.
Там королева буде з ним,
З Трістаном, небожем твоїм,
І з отієї висоти
Побачиш дуже ясно ти,
Який невдячний небіж твій.
Не вартий він твоїх надій,
Він топить честь твою в багні,
А ти... Не віриш ти мені!
Та присягаюсь я життям,
Що спізнишся ти з каяттям,
І насміється з короля
Весь Тінтажель і вся земля.
Коли ж я набрехав тобі,
То хай помру в цю ж мить в журбі.
Хай карла кара не мине:
На тій сосні повісь мене!"
Ізольда в темний ліс іде,
Бо там її коханий жде,—
В таку очікувану мить
Обом їм серце защемить.
Трістан вже там, його сліди
Ведуть до тихої води,
На ту галявину, де став
Спокійні води розпростав,
І віддзеркалюють вони
Гілля старезної сосни.
Прийшла Ізольда, і Трістан
Обняти хоче милий стан,
Його рука... вона тремтить...
Ізольда відсахнулась вмить
І голосом, як сталь, твердим
Сказала: "Все мине, як дим.
Лишиться вірність королю,
Якого ніжно я люблю.
Лишиться подвиг твій, Трістан.
Ти, знемагаючи від ран,
Від велетня звільнив наш край,
І він цвіте, неначе рай.
А ще в жорстокому бою
Ти за Ірландію мою
Свою гарячу кров пролив,
Жахливого дракона вбив.
Я пам'ятаю день і час,
Як ти в палац прийшов до нас,
Як ти мене до Марка віз...
Але навіщо в темний ліс
Ти так благав мене прийти?
Хіба не розумієш ти:
За кожен необачний крок
Відплатить нам ворожий рок".
Вона замовкла, а рука,
Сама неначе, в бік ставка
Метнулася, й немов у сні
Трістан побачив на сосні,
Яку відбив спокійний став,
Що хтось між віт лапатих став.
Так це ж обличчя короля!
Трістан відчув: двигтить земля...
Він зрозумів усе і враз,
Так відповів їй: "Що ж, гаразд,
Всю правду я тобі скажу:
Життям своїм не дорожу.
Та пояснити все дозволь.
Я розумію, що король
Вважає зрадником мене.
Це звинувачення страшне,
Таке породження брехні
Хіба що в чорній маячні
Йому з'явитися могло.
Так хто ж між нас посіяв зло?
Хто чистоту чуттів моїх
У бруді виваляти міг?
Бо свідки небо і земля —
Я вірний лицар короля.
І Марку, і тобі я знов
Обом несу одну любов,
В мені вогонь її не згас,
Про це казав я сотні раз,
Так зглянься ж на мою біду,
Тепер твого я слова жду.
Хай Марк на ласку змінить гнів,
Хай прожене тих брехунів —
Баронів, що тобі й мені
Готують повні лиха дні.
Коли ж король піддався злу,
Свій дух занурив в чорну млу,—
Хай волю дасть мені тоді,
Щоб крикнув я "Прощай!" біді,
І завтра вже у ранню рань
Із Корнуола у Бретань
На швидкоплинному човні
Я полечу,немов у сні".
В Ізольди на такі слова
Схилилась долу голова.
"Замовкни, я тебе молю!
Про цю розмову королю
Не прохоплюсь і словом я.
О доле, доленько моя!
Як Марк дізнається, що ти
Вмолив мене сюди прийти,
Що ми зустрілись крадькома
У час, коли вечірня тьма
Все огорнула навкруги,
Коли і друзі, й вороги
Давно заснули, тільки ми
Ніяк не вийдемо із тьми,—
Він дасть наказ у той же час
Жорстоко покарати нас.
Он крізь туманну каламуть
Вже дрова на майдан несуть,
Складають у високий стос...
Невже попустить їм Христос,
Щоб на повільному вогні
Згоріти і тобі,й мені?!"
Такі промовивши слова,
Вона півмертва — півжива
Побігла через темний ліс,
Уже не стримуючи сліз.
Вона свою зіграла роль.
Пішов Трістан. І зліз король
З сосни, і мовчки теж побрів,
Та він уже не супив брів.
В душі у Марка спів лунав:
Ізольди серце він пізнав,
Трістана серце зрозумів
І свій несправедливий гнів
Забув...

Пастка

Чи довго хтось когось кохав,
Щоб враг того не розпізнав?
Кохання має сто ознак,—
І не сховати їх ніяк.
Зустрівши погляд милих віч,
Коханець погляд шле навстріч,
І вже, забувши лік хвилин,
Обличчя любе пестить він,
Благання в погляді горить
Про зустрічі жадану мить,
І пристрасть забиває дух,
Нетерпеливий кожен рух:
Коханців зраджує усе,—
Любов загибель їм несе.
Були при Марковім дворі
Барони три о тій порі.
Доводилося їм не раз,
Коли вже зовсім день погас,
Коли на землю впала тьма,
Побачити, як крадькома
Трістан нечутно прослизав
(Бо він дорогу добре знав)
До королевиних кімнат,
Не повертаючись назад,
Аж доки не здолає ніч
Ізольдиних ласкавих віч
І здалеку мисливський ріг
Не сповістить, що переміг
Король на ловах і забив
трашного вепря — диво з див,
І ось тепер у добрий час
Вертається король до нас.
Один барон тим двом сказав:
"Нам треба, щоб король все знав!"
Вони зустріли короля,
Його вітаючи здаля,
Вони розповіли йому,
Як часто крізь нічну пітьму
До королевиних палат
Трістан бував дістатись рад,
І як з Ізольдою всю ніч
Лишався, не зімкнувши віч,
Зганьбивши Маркове ім'я.
"Сеньйори, це — ганьба моя!" —
Сказав король, і чорний сум
Обплутав королівський ум.
"Я вірю вам. Скажіть мені,
Як я в наступні два-три дні
Переконатися би зміг
У зраді нечестивців тих,
А потім — покарати їх?"
Барони ждали цих питань.
Один із них сказав: "Поглянь:
Під дубом тим живе в норі
Горбань Фросен. О цій порі
Виходить погуляти він.
Зірок повільний в небі плин,
Минуле все твоє життя
І таємниці небуття
Той карлик знає й був би рад
Тобі багато дать порад".
Фросен порадив королю:
"Звели негайно, без жалю,
Трістану мчати звідсіля
У край Артура-короля 4.
З твоїм листом поїде він,
А в тім листі — його загин.
Хай лист замкне міцна печать.
Трістан не зможе прочитать,
Що просиш ти в листі своїм,
Аби Артур повівся з ним,
Як з першим ворогом твоїм,
І щоб негайно нежива
Із пліч Трістана голова,
Мечем відтята, впала в бруд,
І ти дістанеш спокій тут.
Трістан сідлатиме коня
При першому промінні дня,
Та за годину перед тим
Сумний, з передчуттям важким,
До королеви він ще раз,
Хоч би на найкоротший час
Прокрадеться — і ти збагнеш,
Що підлість їх не знає меж,
Що їм обом — хоч круть,хоч верть —
Судилася за зраду смерть!"
Так Марку карлик пояснив,
І так король усе вчинив.
Покликав небожа в ту ж мить,
Щоб перш ніж півень прокричить,
Трістан коня вже осідлав,
Щоб він в Артурів край помчав,
І до фортеці Кардуель,
Що край Артурових земель
Стоїть, як щит від ворогів,
З листом у той же день наспів.
Трістан увечері наказ
Одержав — і в останній раз,
Перш ніж рушати в дальню путь,
Ізольду бачити і чуть
Бажає. Потім — будь,що будь...
Минає північ. Варта спить.
Король же не здрімне й на мить.
І ось о цій глухій порі
Трістану в небезпечній грі
Припало зважитись на чин,
Який здійснити міг лиш він.
Трістан повз сонних вартових
Проходить, не збудивши їх,
Аж до Ізольдиних палат,
А серце б'ється вже не в лад,
І в грудях подих завмира,
Бо справді йде смертельна гра.
Умовний стукіт. Ключ в замку.
Хіба забудеш ніч таку?
Звернувши за останній ріг,
Переступив Трістан поріг,
І королева перед ним
Постала в мороці нічнім.
Але чого Трістан не знав,
Про що не думав, не гадав, —
Так це про пастку, що її,
Уживши хитрощі свої,
Йому Фросен приготував.
Цей карлик скрізь порозсипав
Біленьке борошно, мов сніг,
Аби сліди Трістана ніг
Вели усіх на той поріг,
Що зустрічалася за ним
Ізольда з лицарем своїм,
Аби чіткий Трістанів слід,
Неначе знак ганебних бід,
Дух короля навік зігнув,
Щоб він любов свою забув...
Тривога в замку! Крик і гук:
"Вже не мине він наших рук!
І не втече від нас вона,
Бо їхня зрада всім ясна!"
Та що це? В гамірну цю мить
Юрба схвильована прийшла
Та мури замку облягла.
І чути крики бідноти:
"Володарю, неправий ти!
О Марку! Ти хіба король?
Трістан звільнив наш Корнуол,
В бою Морольта переміг,
Від ран він мало не поліг,
Та з ревнощів дурних тепер
Бажаєш ти,щоб він помер!"

Втеча

Летять гінці в усі кінці,
То скачуть Марка посланці
Скликати корнуольський люд
З віддалених усіх усюд.
Зійшлися люди на майдан,
Де буде спалений Трістан,
Де того ж дня слідом за ним
Розвіється легенький дим:
Ізольди молоде життя
Поглине пломінь небуття.
Але герої-вояки,
Селяни і ремісники
Не хочуть вірить королю,
Який жорстоко, без жалю
На кару смерті засудив
Того, хто Корнуол звільнив.
І люд загомонів: "Трістан
Гарячу кров пролив із ран,
Від лиха визволив наш край,
Щоб він процвів, неначе рай.
Ізольда — втілення краси,
Хай славляться в усі часи
І ум її, і доброта!
Вона для нас немов свята.

Звершитись карі не дозволь!"
На них не дивиться король
І стиха віддає наказ
Два вогнища розкласти враз.
Трістан руша в останню путь,
Повільно охоронці йдуть,
До вогнища його ведуть.
Він зір підводить у блакить —
І бачить: на горі стоїть
Ясна каплиця кам'яна.
"Твій порятунок — це вона",—
Мов хтось Трістану прошептав,
І охоронцям він сказав:
"Дивіться! Звідси видно вам:
Стоїть, відкрита всім вітрам,
Каплиця на стрімкій горі.
Благаю вас: о цій порі,
Коли моя скінчилась путь,
Дозвольте в неї зазирнуть.
Там прокажу я "Отче наш"
І вийду, і тоді — я ваш.
Не ждіть ніякої біди,
Бо з неї хід лише сюди.
З каплиці вийду я до вас
У мій останній,смертний час!"
Перезирнулись вартові.
Серця були ще в них живі:
"Хай для останніх молитов
Трістан в каплицю би зайшов:
Лягла ж йому до страти путь,
Трістану з неї не звернуть".
Стежину до капличних стін
За кроком крок долає він.
Дорога вгору нелегка,
Та не лякає юнака.
Ось у каплицю входить він,
А в серці б'є погребний дзвін,
Та думка в'ється в голові:
"Ми ще живі, ми ще живі!
Жива Ізольда,я не вмер,
Від смерті я втечу тепер!"
В душі відвага розцвіла,
І крізь вікно, під брязкіт скла,
Розбивши осяйний вітраж,
Летить зі скелі лицар наш,
Летить у прірву навмання
І тільки мріє про коня,
Який помчав би геть його
До королівства до свого.
Все швидше лицар вниз летить,
Та ось його в останню мить
Могутній вітер підхопив
І обережно посадив
На сірий камінь, на граніт,
Холодний, мов зимовий лід.
І щоб цей подвиг не забуть,
"Стрибком Трістана" люди звуть
Той сірий камінь, той граніт,
Холодний, мов зимовий лід.
Для страти все готове вже.
Хай Бог Ізольду береже!
Її на вогнище ведуть,
Земна її скінчилась путь,
У прах обернеться вона,
И возрадується сатана,
Що на землі її нема,
Поглинула її пітьма...
Та прокажених ось юрма
Із лісу з галасом іде,
І ту юрму Івейн веде.
Наблизився до Марка він
І каже: "Грішниці загин
Солодкий буде у вогні.
Ізольду ти віддай мені!
Із нею бавитимусь я,
А потім — наша вся сім'я.
Скупаємо в крові й гною
Невірну жіночку твою
І рани, гною повні вщерть,
їй принесуть повільну смерть .
Марк відказав: "Бери її!
Віднині всі чуття мої
Закам'яніють і помруть.
Бери її — і в добру путь!"
Під завивання жебраків,
Під крики хворих прошаків
Івейн Ізольду обійняв
І голосом хрипким сказав:
"Ти вина дорогі пила,
В покоях золотих жила,—
Тепер тобі ми, бідаки,
Дамо, як ласощі, кістки.
Ти спала в ліжку короля,—
Тепер тобі тверда земля
За ложе стане — й нам одним
Належатимеш ти усім!"
Ізольда чує ті слова,
Стоїть ні мертва, ні жива,
Благає Марка: "Мій король!
Зійти на вогнище дозволь!
Нехай ні слух мій, ані зір
Не мучить нелюд цей і звір,
Нехай загину я в вогні,
Бо так судилося мені".
Марк,мов укопаний, стоїть,
Немов не чув тих слів, мовчить.
Зробив хреста побожний знак
І до Івейна мовив так:
"За безліч підлих, ницих зрад
Я відплатить Ізольді рад.
Нехай свій гріх тяжкий вона
Тепер спокутує сповна:
Із ваших виразок хай гній
Навік залишиться на ній".
І вже Івейн її веде,
За ним Ізольда ледве йде
У путах, наче птах в сильці,
І з жахом на блідім лиці.
Через лісок ідуть вони,
І тут зненацька з гущини
Зринає голос: "Хлопче, стій!
Покинь мерщій здобуток свій,
А ні — то вмить умреш від ран,
Яких тобі завдасть Трістан!"
Івейн злякався, він бо знав:
Ніхто Трістана не здолав,
І опиратися йому —
То смерть накликати саму
И одразу впасти у бою.
Він здобич залишив свою.
Ізольда злякана тремтить,
Сама не вірить, що в цю мить
її коханий врятував.
Трістан її в обійми взяв,—
І вже обоє на коні
Помчали у прийдешні дні.

У лісі

А ось Трістан її привіз
У пущу, у прадавній ліс.
З гілок, із листя, з різних трав
Він швидко хижку збудував
В такій густющій гущині,
Що враз їм стали нестрашні
Барони й слуги короля.
Вони їх вчують звіддаля
І встигнуть в хижку увійти.
Зелені віти, мов щити,
Коханців добре захистять.
Ні хижий звір, ні злющий тать
Не зможе в лісі їх знайти,
Щоб Маркові допомогти
На вогнища їх знов звести...
Коханці бачать світлі сни,
У лісі повно дичини,
Далеко від турбот і бід.
Трістан Ізольді на обід
Несе фазана,ніжну лань...
А потім, спраглі від бажань,
На ложі з духовитих віт
Заказаний куштують плід.
Проходив лісом тим лісник.
Свій ліс він доглядати звик.
Лісник обходить озерце
(Він місце добре знає це)
І раптом бачить: до води
Ведуть свіжісінькі сліди.
Лісник подумав: "Хтось у ліс
З недобрим наміром заліз.
Розбійник, злодій чи злидар —
Фортуни неприємний дар.
Його позбутися мерщій —
Обов'язок найперший мій",
І враз чужі сліди його
До місця вивели того,
Де хижку збудував Трістан
І жив, мов над панами пан,
У ній з коханою удвох,
І був над ними тільки Бог.
До хижки крадеться лісник.
Ще крок — і в затінку він зник,
І раптом чує голоси,
І жінку дивної краси
Побачив біля хижки він:
Злотисті коси до колін
І синій, наче небо, зір,
І голос, ніби струни лір
Під вітром затремтіли враз...
Лісник подумав: "Саме час
Розповісти все королю.
На цьому щось я зароблю!"
Лісник одразу зрозумів,
Кого у лісі він зустрів,
Бо дуже добре пам'ятав
Наказ, що Марк його віддав:
Під страхом смерті кожен мав,
Хто втікачів би упізнав,
До короля негайно йти
І все йому доповісти.
Ступив за кроком крок лісник —
І на коня злетів, і зник,
І вже надвечір в Тінтажель
Примчав за тридев'ять земель.
Все королю він розповів,
І серцем Марка лютий гнів
Від тих вістей оволодів.
Король у путь зібрався вмить.
При боці меч. Не затремтить
Рука, що смерть несе тим двом —
Бездольним втікачам обом.
Вони скакали цілу ніч.
У лісі глухо. Клич — не клич —
Ліс таємниці береже.
Хіба що коник заірже,
Та ранній птах з високих віт
Вітати буде сонця схід.
Король за лісником іде,
Його остання зустріч жде,
І скоро, скоро вірний меч
Дві голови зітне із плеч.
А ось і хижка: царство снів.
То що ж за меч там заяснів?
Трістан одягнений лежить,
Одягнена Ізольда спить.
Мов сторож цноти, поміж них,
Як знак, що їм незнаний гріх,
Прекрасний меч, — о диво з див! —
Навпіл їх ложе розділив.
Як міцно королева спить!
Король розгублений стоїть,
І марно Маркова рука
Смертельну зброю затиска.
Ось тихо меч він опустив,
Щоб дзенькіт сталі не збудив
Ізольду та Трістана. Сни
Спокійно бачать хай вони.
Ізольді з пальця Марк ізняв
Обручку, що подарував
Колись дружині. Навзамін
Ізняв свою обручку він
И на палець тихо їй надів.
Обручка твором давніх днів
Була. Ясних смарагдів рій
Полум'янів зелено в ній.
І,дивлячись в їх глиб ясну,
Всяк в серці відчував весну.
А ще король меча узяв,
Що ложе в хижці розділяв.
Це був той меч, яким Трістан
Завдав Морольту безліч ран.
Натомість Марк поклав свій меч,
Як знак, що міг обом із плеч
Відтяти голови, проте
Він кинув думати про те.
Ізольда стогне уві сні,—
І Марк побачив у стіні
Шпаринку. Промінь зазирнув
Крізь неї в хижку і майнув
Аж на Ізольдине лице.
"Я маю виправити це",—
Король подумав. Щось згадав,
І рукавички він дістав,
Що їх на лови завжди брав.
Ці рукавички хутряні
Колись, в давноминулі дні
Він від Ізольди в дар дістав.
Тепер він так їх приладнав,
Щоб сонця промені ясні
її не мучили вві сні.
Нарешті з хижки вийшов Марк.
Він лісника схопив за карк
І грізним голосом гукнув:
"То що ж ти бачив?! Що ти чув!?
Про зраду про яку мені
В нічній торочив тишині?
Не винні ні вона, ні він,
Чому ж ізняв ти шум і дзвін?
Тепер від мене геть іди
І жди великої біди,
Коли ж іще ти хочеш жить, —
Тікай світ за очі в цю ж мить!"
Трістан прокинувся зі сну
І враз побачив новину:
Між ним й Ізольдою лежить
Меч короля, й вогнем горить
В Ізольди перстень на руці,
Спалахують смарагди ці
Зеленим полум'ям, а ще
Трістану впали на плече
Дві рукавички короля...
"До нас приходив гість здаля,-
Трістан Ізольді так сказав,—
Король у нас тут побував.
Він подає нам грізний знак,
А вбити нас не зміг ніяк
І полонити нас не зміг,
Бо в лісі був без слуг своїх".
В печері мешкав брат Огрін:
Від зла спасав тут душу він.
Замолоду людей лишив,
Вже двадцять літ у гроті жив
Самітником. Тепер чернець
Очікує на свій кінець.
Минуло в роздумах життя
Про вічні загадки буття,
І втихомирена душа
Спокійно світ цей залиша.
Але Огрін іще живий,
Обов'язок він знає свій:
Потрібно подолати гріх
В серцях утікачів оцих,
В ім'я найвищої мети
Диявола перемогти.
А молоденькі втікачі
Прийшли до нього ще вночі
І крізь густу нічну пітьму
Сказали лагідно йому:
"Ти, брате, нам допоможи
І наші душі збережи!"
Огрін в цю мить згадав якраз
Лихий недавній той наказ:
Марк обіцяв сто золотих
Тому, хто розшукає їх.
Тож, сотворивши знак хреста,
Чернець їм мовив: "Суєта
аполонила нині світ...
Чимало сот минуло літ,
Як перший, первородний гріх,
Немов прокляття, впав на всіх,
Як всім нам заповів Господь
Перебороти грішну плоть
І жити в Духові святім?
Що ж робите ви в лісі тім?
Шукаючи щоночі втіх,
Ви тільки збільшуєте гріх.
Провина ця така страшна,
Що вам радіє сатана.
І сумно споглядає Бог,
Що робите ви тут удвох".
Огрін побачив, що Трістан,
Мов дід, зігнув свій юний стан,
В Ізольди сльози на очах,
Її пойняв несвітський жах,—
І як не пожаліть ченцю
Бездольну королеву цю!
Він мовив лагідно: "В цю ніч
Не буде небезпечних стріч.
Я вас у пущу не пущу,
В печері свічку засвічу
Перед розп'яттям. Вас обох
Спостерігатиме сам Бог.
Тут, у печерах у моїх,
Не вільно коїти вам гріх.
А вранці, вийшовши зі тьми,
Утрьох помолимося ми:
Над вами воля Божа будь!
Ви рушите у добру путь,
У монастир для каяття,
Щоб там пробути все життя
І замолити смертний гріх,
І стати прикладом для всіх".

Божий суд

Трістан на вірному коні
Вже скаче в дальній стороні
И листа лишає на вікні
Палацу, де король сумний
Самотньо день проводить свій.
На завтра зве баронів він,
Не хоче бути сам-один, Їм прочитає капелан
Листа, що написав Трістан:
"Я боронитиму в бою
Ізольди честь як честь свою,
Своїм мечем розправлюсь я
З тим, хто Ізольдине ім'я
Насмілиться втоптати в бруд,—
Негідник мертвий ляже тут!"
Мовчать барони. Грізний зміст
Для них розкрив Трістанів лист.
І хтось гукнув: "Хіба ж то ми
Ізольду світлу в море тьми
Готові кинути були?
Та ж нас в оману завели!
Про королеву ми брехні
Не ширили ніколи! Ні!"
Король тут враз відмолодів
І всіх баронів сповістив,
Що ніякісіньких провин
Ізольдиних не знає він.
Вона вже завтра буде тут,
Її вітатиме наш люд,
Але Трістану інша путь
В незнану пролягла майбуть:
Хай невідомий володар
Дістане, як нежданий дар,
Його відвагу,силу,ум...
А нам вже досить чорних дум.
Сідайте, друзі, за столи,
Щоб їли ви, щоб ви пили
За королеву й короля,
Яких вітає вся земля!
Радіє зал. Суперник зник!
Йому не бути тут повік!
Але один старий барон,
Що намір мав посісти трон,
Сказав від імені усіх:
"А щось таке було між них.
Не знаю, гріх це чи не гріх,
Чи в тім Ізольдина вина,
Та зобов'язана вона
Тепер відбути Божий суд.
Ізольда перед нами тут
Нехай подасть правдиву вість
І геть усе нам розповість.
Ми ж перевіримо її:
Вона у руки у свої
Заліза вогняного шмат,
Яке їй піднесе наш кат,
Візьме. Якщо її рука,
Тендітна, біла і тонка,
Не обпечеться на вогні,
Тоді на всі наступні дні
Вона нам стане як свята —
Правдива,чесна і проста".
Король погодився, і враз
Він визначив і день, і час,
Щоб з'їхались з усіх усюд
Всі королі на Божий суд,
Щоб пересвідчились вони —
На жінці жодної вини.
Від королеви звістку в ліс
Гонець довірений привіз.
Знайшов Трістана там гонець,
Сказав, що вже близький кінець
Ізольдиних нещасть і лих,
Що треба знов баронів злих
Зірвати підступ,— і тому
Негайно мчати слід йому,
Але не в місто Тінтажель,
А в край, де межі двох земель —
Держав, де Марк і сам Артур
У мирі, без воєнних бур,
Давно вже правлять. І Трістан
Крізь темну ніч і крізь туман,
Не гаючись, учвал помчав,
І перш ніж Марк свій суд почав,
Він був на березі ріки.
А там нікому невтямки,
Що цей бідак, в гною від ран,
Не прокажений, а Трістан.
В лахмітті, босий та брудний,
Він виглядав, як півживий.
За річкою щось почалось.
Не йде крізь хащі гордий лось,
Не вийшов з лісу дикий тур, —
На пагорб виїхав Артур.
Йому назустріч з берегів
Полинув величальний спів,
Та наймогутніший з владик
До величань давно вже звик.
І владним помахом руки
Він спів спинив. Тут до ріки
Ізольда з почтом підійшла,
Та далі йти вже не змогла:
До місця, де той суд мав буть,
Вода перепинила путь.
І вийшов тут з кущів бідак
Та мовив королеві так:
"Дай щирий золотий мені!
За це я миттю, мов у сні,
Перенесу, бо знаю брід.
Хай славен буде весь твій рід!"
Ізольда, вчувши річ таку,
На спину всілась прошаку,
За плечі міцно обняла
И на ньому річку перейшла.
Стрибнула з жебрака вона,
І усмішка її ясна
Осяяла на мить усіх —
І добрих суддів, і лихих.
Артур на білому коні
Дав знак почати. Наче в сні,
Ізольда на поміст зійшла
І тиху мову почала:
"Мені суддею буде Бог!
Чоловіків же тільки двох
В обіймах мала я моїх.
Я зараз називаю їх:
Один — король, мій^муж, мій Марк,
А другий — хлоп. Його за карк
Тримала я, коли, як біс,
Через болото переніс
Мене він перед вами тут.
Тепер вершіть ваш правий суд.
Я присягаюся хрестом
І нашим Господом Христом,
Що жоден інший чоловік
Мене за весь мій юний вік
Не доторкнувся ні на мить.
Хто хоче з вас мене судить,
Щоб злісним вироком своїм
Мене у полум'я і дим
Відправити без вороття
І відібрать мені життя?"
Ізольда до багаття йде
І руки в полум'я кладе.
Вогонь від рук її убік
Одразу, мов під вітром, втік.
Тоді до рук вона взяла
Розпечений аж добіла
Залізний брус — і він в ту ж мить
Померк, аби не обпалить
Ізольди найніжніших рук.
Здійнявся тут і шум, і гук,
Бо всі побачили: Господь
Не дасть Ізольди білу плоть
Вогню жорстокому збороть.
Він захистив від всіх обмов
Ізольду і її любов.

Останнє побачення

Б агато днів тяжка нудьга
Трістану серце обляга.
Печаль безкрая, чорний сум
Тривожать дух його і ум.
Ізольдо,де ти?.. Сам-один
Не житиме без неї він.
І вже сідла Трістан коня,
І скаче майже навмання,
Та все ж таки одного дня
Прибув до Тінтажеля він.
Трістан почув церковний дзвін,
Коня на віддалі сховав,
Жебрацький одяг він дістав
З мішка свого. І на майдан,
Немов прошак, пішов Трістан.
А ще — натер своє лице
Корінням трав, і через це
Мов прокажений виглядав.
Всяк перехожий шеляг дав,
Вселяв бо бідолаха жаль.
Тут раптом задзвеніла даль:
То сурми сповістили всіх,
Що сам король іде до них
І королева разом з ним,
Аби з народом зі своїм
У свято, у неділю цю
Піти молитися Творцю.
Іде до паперті вона
Прекрасна, мов ясна весна,
І в порох перед нею впав
Жебрак, і край поцілував
Вбрання гаптованого він.
Ударив знов церковний дзвін,
Вона до церкви увійшла,
Очей на нього не звела,
Вона ж бо знати не могла,
Що нині вранці на майдан
Прийшов до неї сам Трістан.
Його Ізольда пізнає. Вона без тями:
"Де я є? Чому цей дзвін і звідки він?
Нема навколо рідних стін..."
Король в обійми взяв її,
Зронивши дві сльози свої
На королевине чоло,—
Ізольді це допомогло.
Зібравши рештки сил в душі,
Наказує собі: "Спіши!
Про все негайно ти забудь,
До замку недалека путь.
До тебе скоро прийде він.
Скажи, що жде його загин,
Бо Марк баронам дав наказ
Його схопити в той же час,
Як через тридев'ять земель
Прискаче він у Тінтажель".
Трістан до замку підійшов,
Струсивши порох з підошов,
Ковпак на голову надів
І до воріт собі побрів.
При брамі пильні вартові
Були від сміху ледь живі.
"Диви-но! — вигукнув один, —
Оце так блазень, сучий син!
Кумедна пика, а ковпак!
Ти звідки вирвався і як?"
Тут каже другий вартовий:
"Затримувать його не смій!
Король наш любить блазнів цих,
Він слухає уважно їх,
Вони прогнати вміють сум,
Звільняють від набридлих дум.
Крізь браму блазня пропусти,
Я ж покажу,куди пройти".
І вже у пишній залі він
Поміж знайомих змалку стін.
Його ніхто не пізнає.
Ізольда знає, хто він є,
Але не може зір звести
На того, хто пройшов світи,
Щоб тільки досягти мети:
На мить побачити її
В останні, може, дні свої.
Король помітив жебрака,
Спитав ласкаво: "А яка
Пригода занесла тебе
Під наше небо голубе?"
Той відповів: "Близенько тут
Є Королівство Всіх Усюд.
У королівстві тім абат
Пошлюбив череду дівчат,
І на весілля те мені
Прийшло запрошення у сні!"
Марк далі вів: "А хто ж ти є?
Чи маєш ти ім'я своє?"
"Я з багатющих королів,
Але три дні не пив, не їв,
Ім'я ж мені дали колись —
Тантріс". Марк повторив: "Тантріс?
Ім'я це по знаку мені,
Я чув його у давні дні,
Та пригадать не можу я,
Хто мав тоді таке ім'я".
Трістан сказав: "Моя сестра
Ще гарна й зовсім не стара.
За тебе я віддам її.
Всі темні пристрасті твої
Вона зуміє вдовольнить.
За це віддай мені на мить
Ізольду". Марк зареготав,
Налити келих наказав
І дати блазню. Той ізнов:
"Ізольду поведе любов.
В повітрі залу маю я,
Де мешкає моя сім'я,
Її оточує кришталь,
Над нею сяє синя даль,
І сонця промені ясні
Весь день присвічують мені,
А що буває там вночі,
Про те мовчу я й ти мовчи!
Скажу тобі лише одно:
Моя любов — як це вино.
Вона що далі, то міцніш,
Її не вб'є ні меч, ні ніж.
Ізольду завжди я любив,
Та нею ти заволодів!"

Ізольда Білорука

Трістан уже не сам-один,
Хоробрий лицар Каердин
Йому тепер найперший друг.
Всі пущі, всі луги навкруг
Об'їздили удвох вони,
Їм разом безліч дичини
Уполювати довелось,
І хижий вепр, і мирний лось
Боялися мисливців тих,
Тікали в гущину від них.
Та Каердину невтямки,
Куди Трістанові думки
Птахами линуть в день ясний,
Біжать вовками в тьмі нічній.
Тяжкий пойняв Трістана сум.
Він у полоні чорних дум,
Він знає: пристрасть знов і знов
Йому не раз ще збурить кров,
Але Ізольді ця любов
Самі страждання принесе.
Та як скінчити це усе?
А може, краще б утекти,
В далекі рушити світи,
Приборкати чуття свої,
Любити з відстані її?
Її лишити королю
І розірвати без жалю
Пекельне коло бід і лих,
Яке жорстоко тисне їх?
Вже й одружитися пора,
Ось Каердинова сестра
З очима, чорними, як ніч,
Із ним не уникає стріч.
Тонкий, співучий має стан...
І задивляється Трістан
На ту, хто іменем своїм,
Що сяє зіркою над ним,
Нагадує йому життя,
Що зникло вже без вороття.
І ось настав весільний день.
Під звуки радісних пісень
Здійснилася його мета:
Ізольда з ним, але — не та!..
Лиш імені порожній звук
Дзвенить-відлунює навкруг,
І коси, чорні, наче ніч,
Трістанових не тішать віч...
Вони лягли на ложе вдвох,
І ковдра вкрила їх обох.
Трістан поцілував її
І застогнав: "Старі мої
Болять ще рани. Тож пробач,
Дружино люба, — і не плач.
Коли одужаю, тоді
Всю ніч в любовному труді
З тобою, мила, проведу".
"На лихо, бачу, на біду
З'єдналася з тобою я:
Розтоптана любов моя!" —
Ізольда так відповіла,
Устала з ложа і пішла
В покої дальні. Полились
Дівочі сльози, як колись,
Як слухала вона співця,
Що до сумного вів кінця
Легенду з дуже давніх днів,
Як брат сестру свою забив,
Як лицар жінку не любив...
Трістан лежить, Трістан не спить,
Трістану рана не болить.
Він думу думає тяжку:
"Зустрів я на своїм віку
Ту дівчину, чиє ім'я
До смерті славитиму я,
Ту дівчину, яка мені
Свої дарує юні дні.
Та непотрібен марний дар,
Він не розпалить серця жар.
Забути я не можу ту,
Що має душу золоту,
Що має коси золоті, —
Вона одна в моїм житті.
Ізольдо Злотокоса! Ти
Солодким болем засмути
Ще раз мене. Я, твій Трістан,
Знемігся від сердечних ран,
Бо кожен день і кожну ніч
Я зву тебе. Та клич — не клич, —
Змінити долю не дано.
У книзі Господа давно
Записано, що ми — одно,
Та ще записано, що нас
Мав роз'єднати чорний час,
Щоб потекло сумне життя
Без вороття, без вороття.
Моє ти диво осяйне!
Я знаю: любиш ти мене,
Твоє кохання не мине,
Але молю: з'явись мені
Хоча б у найкоротшім сні!"

Отруєна зброя

Як берегом Трістан блукав,
То все печально він зітхав,
Бо за коханою тужив, —
І раптом зір йому відкрив
У білій скелі, що над ним
Стриміла гребенем ясним,
Печеру. В неї вхід вузький,
А шлях до неї ще й слизький,
Проте, мов потягом чудним
(Такого не бувало з ним!),
Трістана вгору піднесло.
Спітніле витерши чоло,
Він у вузький печерний лаз
Здолав протиснутись якраз.
І там, в печерній глибині,
Немов у чарівному сні,
Здивований, побачив він
Неначе сяйво з тих глибин,
Де білий день і чорна ніч
Таємно сходяться для стріч.
"Це сяйво морок розчахне,
Це сяйво визволить мене,
У переливах світляних
Вогні ясних очей твоїх,
Ізольдо, радосте моя!
Навік в твоїм полоні я!"
Примарилося тут йому
Лице Ізольди крізь пітьму...
Трістан схопив мисливський ніж,
Щоб вирізьбить якнайскоріш
У камені обличчя те,
Що в пам'яті його цвіте.
Ось вже і очі, і вуста,
Коса важка і золота,
Немов сюди Ізольда та
Із далі дальньої прийшла
І тут спочин собі знайшла...
З тих пір Трістан сюди не раз
Приходив у вечірній час.
Останні промені ясні
Спалахували, як вогні,
І він, немов у давні дні,
Кохану бачив не вві сні,
І любий зір її ловив,
І довго з нею говорив.
І якось трапилося так,
Що найзавзятіший вояк,
Барон, що звався Бедаліс,
Із почтом в Каердинів ліс
Примчав й отаборився там,
Сказав: "Володар тут я сам".
Із ним Трістан і Каердин
Багато билися годин.
Нарешті у тяжкім бою
Вдалося землю їм свою
Відбити. Та в останню мить
В Трістана спис важкий летить.
Трістану влучив спис в стегно,
Мов у вогні горить воно.
Уламок списа вп'явся тут.
Найгіршою з усіх отрут
Змастив підступний Бедаліс
Те вістря, що його мав спис.
І каже другові Трістан:
"Помру я від смертельних ран,
Якщо не припливе сюди
Єдина та, що від біди
Мене здолає врятувать.
Тебе хотів би я послать
У славне місто Тінтажель,
Щоб ти привіз із тих земель
Ізольду Злотокосу. Ти,
Якщо вона допомогти
Мені захоче і зійде
На корабель, що в бухті жде,—
Вітрила білі, наче сніг,
На щоглах розгорни своїх.
Коли ж відмовиться вона,
Прекрасна, мов ясна весна,
І ти без неї корабель
Вестимеш з дальніх тих земель,
Вітрила чорні, наче ніч,
Немов самої смерті клич,
На щоглах розгорни своїх:
Я здалеку впізнаю їх".
Дружина чула ті слова,
Стоїть півмертва — півжива,
За полог схована важкий,
А серце крає біль тяжкий.
Діждавшися ясних годин,
Поплив за море Каердин.
Встає за хвилями здаля
Столиця Марка-короля,
І посланець із корабля
Кричить,радіючи: "Земля!"

Смерть Трістана та Ізольди

Триває буря вже п'ять днів,
Та між запінених валів,
Серед підступних білих скель
Пливе Ізольдин корабель.
Коли ж ущухла буря зла,
Ізольда очі підвела
На щогли й віддала наказ
Піднять вітрила білі враз,
Аби вже здалеку Трістан,
Що знемагає там від ран,
Побачив благовісний знак.
Та склалося усе не так.
Упав на море мертвий штиль,
Немає ні найменших хвиль.
Все море — мов блакитний діл,
І корабель на нім,як віл,
Тихесенько собі іде,
А час не жде. А час не жде...
Одного ранку наш Трістан,
Знемігшись від отруйних ран,
В полоні сну, в полоні мрій
Сказав: "Несіть мене мерщій
На берег моря. Може, там,
Коли вклонюся всім вітрам,
Умовлю я принести їх
Кохану із чужих країв,
Ізольду,без якої дні
Полічені земні мої".
Печальні ноші двоє слуг
Виносять на зелений луг,
На берег, ближче до води.
Трістан зрадів, не жде біди,
В далекий обрій втупив зір,
Від болю стогне він, як звір,
Бо не стає йому зусиль
Потамувати лютий біль...
Трістана погляд майже згас,
Та щось він запримітив враз:
Де море з небом обнялись
І в сиву синяву злились,
Він бачить цятку неясну.
А може, це примара сну?
Омана стомлених очей?
Видіння бажаних речей?
І чує жінчин голос він:
"Це корабель, що Каердин
На нім подався у світи.
Оце ж його діждався ти".
"Дружино люба, ти повір,
Мені сльоза туманить зір...
Скажи, во Господа ім'я
Спасеться хай душа твоя,
Чи колір радісний вітрил,
Від янгольських біліший крил,
Ти бачиш там у далині?"
"Не білий колір там, о ні!
Чорніш за ніч, за млу могил
Похмурий колір тих вітрил".
Ізольда Білорука так
Розповіла йому про знак,
Не стримала чуттів своїх,
У неї з вуст зірвався сміх,
І дивний сміху того звук
Злетів над нею, наче крук.
Трістан всім тілом затремтів,
Благальний зір до неба звів,
У жилах захолола кров,
І він питає жінку знов:
"Чи певна ти, що там з-за скель
Йде Каердинів корабель?
Чи ясно бачиш вдалині
Вітрила? Повтори мені".
І голосом твердим, як сталь,
Недбало дивлячись у даль
І відчуваючи в цю мить,
Як помста в серці клекотить,
Таку веде дружина річ,
Думкам Трістановим навстріч:
"Так, любий мій, там із-за скель
Йде Каердинів корабель.
І вище від вітрил усіх
Чорніє, наче смертний гріх,
Немов самого пекла знак,
Оте вітрило". Наш юнак,
Почувши відповідь таку,
Поринув у печаль тяжку.
Такого болю смертних ран
Ніколи ще не знав Трістан.
Він мовив: "Милосердний Бог
Нехай рятує нас обох —
Закоханих. Ізольдо, ти
Не змилувалася прийти
До мене — і вмираю я.
Але не вмре любов моя.
Для тебе жив я і тепер,
Ізольдо, я за тебе вмер.
Єдину втіху маю я:
Тебе зажурить смерть моя".
Він тричі проказав ім'я Ізольди.
На четвертий раз
Життя світильник тихо згас.
Ридають лицарі й жінки,
Дівчата й мужні вояки,
Ридають небо і земля...
Ізольда сходить з корабля,
І дзвони зносять звідусіль
Скорботи невигойний біль.
Вона не знає ще, вона,
У сяйві злотих кіс ясна,
Вона ще певна, що свій дар,
Своє знання цілющих чар
В Трістана зможе перелить.
Він буде жить, він буде жить!
Але чому глибокий сум
Так огорнув портовий тлум?
Чому цей сум з облич усіх
Зігнав веселощі та сміх?
Аж ось побачила вона,
Що перед церквою труна
На чорних марах вже стоїть,
А в тій труні Трістан лежить.
Безмежний сум, безкраїй жаль,
І чорний розпач, і печаль
В єство Ізольди увійшла,
А з нею мов могильна мла
Чоло Ізольди повила.
Вона підходить до труни
І наче бачить давні сни,
І спів далекої весни
Веде її в минулі дні:
Вона й Трістан самі, одні,
Ось тут коханий жде її,
Спиняє смерть жнива свої...
Проте урвався мрій політ:
Вуста Трістанові як лід.
І,повернувшися на Схід,
Ізольда мовить: "Мій Трістан
Загинув від отруйних ран.
Без нього і моє життя
Пливе в безодню забуття.
Трістане. Ти за мене вмер,
За тебе вмру і я тепер.
Не встигла вчасно я прийти,
Аби від смерті вберегти
Тебе знанням цілющих чар,
Щоб спалахнув життєвий жар,
Щоб ми з тобою, як колись,
В обіймах вогняних сплелись.
Хай доля люта, доля зла
Нас на розлуку прирекла,—
Страждання келих повний вщерть,
І нас тепер з'єднає смерть".
Ізольда Злотокоса враз,
Немов почувши віщий глас,
Знов до Трістана підійшла,
В Трістанову труну лягла —
В руці рука, до вуст — вуста,
І вмерла королева та,
Що рік у рік, і вік у вік
Її всяк називати звик
Найвищим витвором життя,
Що йде у смерть без вороття,
Без сумніву, без каяття,
Аби у падолі сумнім
З'єднатися навіки з ним,
Забути біль життєвих іран
Із тим, чиє ім'я — Трістан.

----------------------------------------------------------------------------------------------

Примітки:

1. Місцевість на південному заході Англії (прим. перекладача).
2. Тінтажель — столиця держави короля Марка (прим. перекладача).
3. Західними землями в давнину звалася Ірландія (прим. перекладача)
4. Легендарний кельтський середньовічний король, герой циклу романів про священний Грааль (прим. перекладача).


 

Comments to: literature@gothic.com.ua

Ukrainian Gothic Portal © 2000-2001