"Подорож у мрію"

by Mormegil (mormegil@ukr.net)


Біла порожнеча. Біле Все. Біле Ніщо. Біле Щось.

Я нічого не чую, лише виє щось у вухах. Я нічого не бачу, тільки білий саван навколо мене. Він огортає мене, він здушує і все ж він просторіший за сам простір. Я простягаю руку і бачу її. Вона нікуди не щезла, ось вона, моя рука. Я роблю крок вперед і бачу свою ногу. Дивно, здавалось вишу у просторі, а вийшло, що стою на чомусь твердому. Я озираюся - нічого, нікого, тільки це Біле. Що воно таке? Хто дасть відповідь на питання? Де шукати цю відповідь?

Ні, спершу треба знайти вихід звідси. Цікаво: я хочу знайти вихід, але не знаю напевне чи цей простір обмежений. Може це Біле не має ні стін, ні дверей. Але підсвідомо я, ніби хворий на клаустрофобію, боюся замкненості й безкордонності цього Білого і намагаюся знайти вихід, хоча б почати пошук.
А як я тут опинився? Над цим питанням варто подумати, поки я простую крізь Біле, сам не знаючи куди.

Я пам'ятаю холод. Та я його і зараз відчуваю не менше і навіть більше. Здається я впав у глибокий сон. Так, я заснув! То ж тоді я у будь-який момент можу прокинутись. Я маю прокинутись. Але як? Я пам'ятаю сни, коли я не хотів прокидатись і покидати те чарівне видіння, що манило мене в світ, створений моїми бажаннями, моєю фантазією. Також я пам'ятаю сни, коли я з радістю повертався до реальності, витираючи сьомий піт з лоба. Тоді мене повертав жах, неймовірний страх чи щось інше, наприклад смерть мене нереального, який існував у цьому сні.
Отже, якщо я дуже перелякаюсь чи помру, то прокинусь. Треба було б спробувати, але чого можна боятися, від чого можна вмерти, якщо йдеш посеред безкрайнього білого простору. Я умовно назвав це Білим. Банально? Мені не до фантазії, яка б бурхлива вона в мене не була. В цей момент я раптом дещо помітив: якщо раніше мені здавалось як в моїх вухах щось виє, то тепер цей звук перейшов у страхітливий шум, що йшов звідкись дуже близько. Маюче це за єдині координати Чогось і за єдиний компас, я почав прислухатися: спочатку зупинився, покрутився у різні боки, але нічого. Звідти шум не йшов. Але ж він тут, близько! Тоді я став навколішки й поклав голову на підлогу, якщо це так називається. Саме тоді мені стало зрозуміло, що під ногами в мене сніг. Сніг! Білий, якого не може бути. Але… Зазвичай, коли йдеш по снігу, чуєш, як він рипить в тебе під ногами, я ж цього і близько не чув.

О всі боги світу, який же я відчув жах, коли рука моя, шукаючи продовження землі попереду мене, не знайшла її, і я майже зірвався.

Ось так моя думка про рятівну роль переляку в цій ситуації була повністю знищена. Я не прокинувся. Невже мій жах був настількии дрібним та незначним? Хм… Уявіть собі, що ви сліпий, який йде по даху багатоповерхової будівлі. Ви повністю впевнені, що йдете по підлозі своєї квартири. Але ось ви випадково спіткнулися. Намагаючись піднятися, ви спираєтесь на одну з рук (або на обидві) і вони провалюються в Нікуди, ви розумієте, що перед вами сама Смерть, яка так і чекає, коли безтурботний сліпий чоловічок сам прийде в її обійми. Ось так відчував себе я.

Далі залишалася гіпотеза про смерть. Але, по-перше, випробовувати її правильність мене не дуже тягнуло, бо, якщо один з варіантів, які проходили у ві сні, не пройшов тут, то й цей вірогідніше за все не пройде. А по-друге, я почав так замерзати, що другий варіант так чи інакше випробую. Питання лише в тому, коли? А за той час, поки це "коли" не настало, я вирішив обслідувати провалля попереду і Біле навколо.

Обмацаючи рукою край прірви, я почав повзти навколішки вздовж. Це ні до чого не призвело. Повзаючи от так я лише ще більше змерз і тільки через дві три години такого повзання зробив висновок, що ця прірва кругла. Крім того, шум, йде точно з неї і поглинає усі інші звуки. Я зупинився.

Цікаво, а коли почне темніти? На моєму годиннику було вже сім вечора, а тут й не краплі не потемніло. І тоді до мене в голову прийшла ще одна геніальна думка: якщо я сплю, то моє фізичне тіло там, де я його залишив. А залишив я його там, де заснув. А заснув я десь біля нашої бази, її навіть видно звідти. Ще біля мене було багато речей: теплий одяг, намет, техніка, їжа і ще щось. Але чи було це поряд, коли я тут опинився? Який же я ідіот! Нащо так швидко покинув місце де стояв спершу?! Ідіот! Там же речі, одяг, їжа! А я зараз змерзлий, голодний і хочу спати. Та спати не можна, треба повернутися і скористатися тими скарбами.

Я вирішив повернутися по слідах. Яким наївним я був, коли вважав, що над прірвою пережив найбільший жах! Ні, нічого подібного. Наступний мій жах був ще більший, коли я побачив, що не залишив жодного сліда за собою. Все, немає вороття. Тепер кожний мій крок у перед вирішував мою долю, і я мав зважувати кожне рішення сотню разів. Але зупинитися я не міг, мав права, бо це значило здатися, замерзнути, померти.

Я зупинився. Вирішив добре подумати, що ж робити далі. Якщо я і справді сплю і мені сниться той час і місце, де я заснув, тоді до заходу сонця ще півтора місяця, значить до пониження температури теж півтора місяця, але я помру ще до того від голоду та холоду.

Мене продовжував цікавити той факт, що окрім гуркотіння прірви, я нічого не чую, окрім білизни навколо себе, я нічого не бачу, окрім холоду, я нічого не відчуваю. Я навіть не відчуваю і не бачу, як сніг падає з неба, хоча на сто відсотків впевнений, що він таки падає. Почуваю себе карикатурою з трьох мавп: одна не бачить, друга не чує, третя мовчить. Але наскільки я можу розмовляти я не перевірю ніколи, бо німий від народження. От така іронія.

Ще переді мною постало питання про те, що ж мені робити: я можу залишитися тут, поки до смерті не змерзну і, так як втрачати буде нічого, стрибну у прірву, щоб перевірити, що там; або ж я піду геть від прірви, не знаючи куди, не маючи можливості повернутися, тоді вже точно помру від холоду. Перший варіант задовольняв мене трохи більше, отож, я вирішив залишитися тут. Робити мені нічого, і я вирішив поритися в кишенях, щоб знайти що-небудь цікаве. Лише завдяки цій геніальній думці, я зараз пишу цього листа тому, кому пощастить знайти його у кишені мого змерзлого трупа. Більше ж мені зайнятися нічим, але то не на довго, бо ноги в мене майже відмерзли, лише руки щось відчувають, тому скоро я дам прірві себе проковтнути.

От і настав вирішальний момент: якщо я буду більше чекати, то вже не зможу дістатися прірви, і руки мої вже мене не слухаються, тому, читачу, звиняй за нерозбірливість. Не знаю, що чекатиме мене у тій прірві, якщо буду живий, напишу про те, що сталося зі мною, якщо ні, то… то нічого страшного.

Надиво залишився живим. Сам не знаю як, але мені вдалося оминути гострий виступ у стіні провалля, отже, я майже непошкодженим дістався дна. Тут тепло, то ж я зігріваюся по-троху. Але тут дуже темно, я майже нічого не бачу. Гуркіт зник, ніби він був на поверхні прірви, натомість я виразно чую, як десь крапає вода. А ще тут смердить.

Можливо, ти думаєш, що поки я летів, то згадував все своє життя. Ні. Я думав про те, що мені жахливо хочеться їсти. І зараз я про це думаю ще більше.

На мій погляд, прірва не дуже глибока, може метрів десять, адже крім синців в мене нічого не залишилось на згадку про цей політ. Тепер я почав вдивлятися у темряву, намагаючись хоча б щось побачити. Але марно. Ледве видно було кам'яні стіни та чорну нішу в одній з них. Вона стала головним об'єктом моєї уваги. Я повільно навколішках почав підбиратися до неї, щоб не натрапити на ще одну яму. Але ні, я ні на що не натрапив. Підійшовши до ніши, я обмацав її руками і зрозумів, що вона не така маленька, якою здавалася, отже, я в неї пролізу. Крім того, звук падаючих крапель доходив саме з неї, а смерділо в ній менше. Отож, читачу, зустрінемось по той бік.

Ледве протиснувшись у неї, я відразу опинився у лежачому положенні на кам'яній підлозі. Полежавши трохи, оглядаючи залу, в якій я знаходжусь, я вирішив не поспішати і спочатку сісти.

Як тільки я це зробив, знов почав писати.

Зала була досить світла, щоб я міг розгледіти всі кутки. Вона була величезна як у довжину, так і у висоту. Всі стіни були викладені з грубого каміння, як і підлога. Подекуди на них висіли гобелени, але настільки старі, що зрозуміти, що на них зображено просто неможливо. На підлозі лежить великий килим, такий же старий як і все тут. Але свічники, завдяки яким тут було так світло, були вичищені, а свічки на них явно міняли регулярно. Отже, тут напевне хтось або живе, або буває час від часу.

Мушу замітити, любий мій читачу, що папір для писання в мене скоро скінчиться, незалежно від того, як скоро скінчиться моє життя. Отож, рано чи пізно, я муситиму розпрощатися з тобою, чи з вами, це як пощастить.

З минулого запису пройшло години три. За ці три години я пройшов довгий шлях. Знайшовши двері у тій залі, де я тебе, читачу, покинув, я вийшов в довжелезний коридор. По ньому мені довелося шкандибати годину чи навіть більше. Але я сміливо, на скільки це було можливо, йшов у перед. Нарешті переді мною постали ще одні двері. Я увійшов у них, і що я там побачив? Хотілося б сказати, що мов у казці, я побачив там накритий стіл з купою їжі та питної рідини, а поряд зручне ложе, де й приляг поспати після обіду.
Але ні, життя - не казка. Я й справді побачив залу, посеред якої стояв стіл, що колись був накритим, але тепер він був розорений, мов город багатого селянина після війни...
Всі тарілки та глеки були перекинуті, по всьому столу були розкидані залишки їжі. Хоч як мені не було соромно, але їсти хотілось більше, і я накинувся на ті рештки, мов собака на кістку у мисці. Я як міг наївся і ліг на підлогу поспати, бо ложа поряд не було, адже це не казка. Спав я мабуть не довго, або ж мій годинник за той час зупинився. Але пройшло, якщо йому вірити, лише пів години. Я прокинувся і нічого нового, крім ще більш спустошеного мною стола, не побачив. Спати на диво більше не хотілось, отож, я почав шукати які-небудь двері з цієї зали. І я їх, ти вже мав звикнути, знайшов.

Писати на ходу я не можу, тому знов мушу прощатися з тобою. Я кажу "прощавай", а не "до зустрічі", бо навіть не уявляю, що мене чекатиме там...

Не даремно я попрощався. Якщо б не був ситий та бодрий, то був би мертвий. Навіть і не знаю, що то було, бо обертатися і дивитися не міг, боявся. Крім того, біг я як скажений, нагоди такої подивитися не мав. Зараз, знайшовши більш менш безпечну щілинку, вирішив повідати тобі, мій друже, про події останніх хвилин. Але багато часу і паперу в мене не має. Треба звідси вибиратися.

Ніхто мабуть мені не повірить, ніколи, навіть, якщо виберусь звідси живий, що неможливо, але байдуже. Тепер усе байдуже, бо я побачив те, за що можна померти…

Вибравшись з тої щілини, я знов почав блукати коридорами і залами. В одній з них я знайшов, хоч і стару, та цілу одежу. Вона дивна, але тепла, значить зійде. Далі я пішов туди звідки доносився дивний звук. Сам не знаю, на що то було схоже, мов дихає Всесвіт. Там я натрапив, сам ні за що не повірив би, але повинен був, я натрапив на істоту, яку дітям в казках зображують дорослі, називаючи її Драконом. Не віриш? Ну то й я не вірю. Але зараз, я сиджу на ньому посеред снігової пустелі і дописую останній клаптик паперу.

Як би ж ти тільки міг побачити, мій любий супутнику те, що бачу я. Це настільки видовищно, настільки неймовірно, що людство не вигадало ще підходящих слів для змалювання цієї картини.

Небо. Яке ж воно блакитне!
Я знав, що воно може бути таким чистим і просторим, але не вірив, що побачу його таким.
Повітря. Холодне, легке, прозоре, чарівне. Холодно, та подих не від цього завмирає. А сніг білий білий, аж блищить, сліпить очі. Піді мною казкова тварина, що слухається мене мов хазяїна. Я ще не знаю як назву її і це місце, але хочу залишитися тут назавжди. Мені вже байдуже до того світу, що я його залишив засинаючи. Мені все байдуже. Тільки одне має для мене значення, щоб ти, друже, коли-небудь прочитав цього листа і забажав побачити те, що бачу я. Навіть якщо б треба було пережити в сотню разів більше небезпек, ніж я їх пережив.

Comments to:: velvetvamp@nightmail.ru

Ukrainian Gothic Portal © 2000-2001