header04 forumhead02 forumhead03 logo

Главная | Сделать домашней | Добавить в избранное
Поиск по сайту   Расширенный поиск »
        
Разделы

Архив
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Рассылка
Подписаться на рассылку:

Опрос
Что нового не хватает порталу для того, чтобы стать более удобным и интересным?
Много новых материалов
Интеграции с социальными сетями
Новий дизайн и структура
Новых посетителей и коментаторов
Меня все устраивает, ничего менять не надо
Результаты
Все опросы



email Отправить другу | print Версия для печати | comment Комментарии (0 добавлено)

Арто Паасилінна - "Виючий мірошник"

Sergey Sez on Июль 28, 2008

Якщо спитати в достатньої кількості людей про те, яких скандинавських письменників вони знають, то, можна битися об заклад, що більше половини відповідей співпадуть. Данія – Ганс Хрістіан Андерсен, Норвегія – Генріх Ібсен, Швеція – Астред Ліндгрен, Фінляндія – Туве Янсен... Хтось із найпродвинутіших, почесавши потилицю, пригадає «норвезького Муракамі» – Ерленда Лу... На цьому все, мабуть, і закінчиться. Нажаль. Адже країни колишньої Кальмарської унії мають доволі багату літературу і талановитих письменників. І з творами деяких з них, аби ліквідувати діру в пізнанні, можна буде ознайомитись на сторінках Українського Готичного Порталу. А почнемо ми з літератури держави, яка подарувала сучасній молоді HIM, Nightwish, Rasmus і купу інших неординарних виконавців. Але звернемось ми до літератури саме Фінляндії не через повагу до Тар'ї Турунен чи Віллє Вало, а через те, що починати завжди треба із чогось веселого, і саме такою книгою є роман «Виючий мірошник», що належить перу видатного фінського письменника Арто Паасилінна.

Тема, якої торкається Арто Паасилінна у своїй книзі, стара, наче саме людство – це конфлікт особистості та суспільства. Але посаджена на специфічний ґрунт фінської півночі, ця тема заграє новими фарбами та своєрідними візерунками.

Якось у віддалену північну область Фінляндії приходить чужинець із таємничим минулим на ім'я Ґуннар Ґуттунен і купляє старий розбитий млин, що не працює з часів радянсько-фінської війни 1939 року. Новий хазяїн – розумна і працьовита людина, він швидко дає ладу понівеченій техніці і запускає млин до роботи, чим робить неабияку послугу місцевим селянам, які до того мали возити зерно на помел у сусідні райони. Крім того, прибулець має дивне вміння – він здатен дуже правдиво зображувати поведінку тварин та птахів, і місцева дітвора дуже радіє з того, проводячи чимало часу біля млина. Поступово Ґуттунен приживається на новому місці, планує встановити верстат для обробки деревини і за порадою Сельми, керівника місцевого клубу овочеводів, в яку закохується, починає розводити городину.

Мабуть, так і зажив би Ґуннар Ґуттунен на млині щасливим і заможним життям, якби не його схильність до депресії, під час якої він виє по ночах, наче вовк, породжуючи ланцюгову реакцію собачого вою в селі, що не дозволяє місцевим жителям заплющити очей. Селяни починають обходити млин Ґуттунена стороною, а згодом вимагають, аби мірошника запроторили до божевільні. Місцевий жандарм, який із симпатією та розумінням ставиться до Ґуннара, намагається уникнути різких дій, але попереджає, що той має приборкати свою звичку, бо скоро людям увірветься терпець.

У відчаї мірошник звертається до лікаря, і ескулап прописує йому пігулки від депресії, але, на нещастя, Ґуннар настільки поспішає перебороти свій стан, що в перший же раз приймає завелику дозу ліків і в приступі неконтрольованих веселощів ставить на голову все село: «він заїздив на велосипеді майже в кожен будинок, вітався, говорив, співав, вив, гупав дверима, і копав по стінах – весь центр волості гримів від мірошникового бешкету.»

Звичайно, після того випадку мірошник дуже скоро опинився в будинку для божевільних, з якого, втім, йому вдається втекти – за допомогою одного з пройдисвітів, що ховався в психлікарні від судового переслідування. Не маючи більше можливості жити на млині, Ґутунен забирає необхідні речі і оселяється у лісі, харчуючись ягодами, корінням, дичиною та рибою. Єдині його друзі – кохана Сельма та листоноша-п'яничка Пійттис'ярві, який ховає у лісі самогонний апарат – допомогають йому із найнеобхіднішим. Приступи депресії, втім, не залишають Ґуннара (що і не дивно за таких обставин), і ліси за селом знову наповнюються вовчим воєм, а відтак – і мисливцями на виючого мірошника. Ґуттунен більше не має бажання жити таким життям і вирішує продати млин за допомогою свого хитрющого знайомця із божевільні, та податися в інші краї, але виявляється, що на все майно мірошника накладено арешт, і розпоряжатися їм він більше не має права. Доведений до відчаю, Ґуннар Ґуттунен вимушений відповідати суспільству тією ж монетою, що отримує від людей сам – насильством. Разом із перерізаними телефонними дротами, спаленими будівлями та вкраденими з банку грошима вовчий вий Ґуттунена стає криком відчаю загнаної у кут людини. Врешті-решт владі підступом вдається зловити мірошника, але не втримати – книга має не дуже-то реалістичну, але доволі очікувану за таких обставин кінцівку, яка далеко не знімає всіх питань...

Хоча із короткого переказу сюжету цього може бути і не видно, але «Виючий мірошник» – книга зовсім не трагічна, а хоча і серйозна, проте достатньо кумедна. Саме з цього роману можна сміливо робити висновки про фінський гумор, який, всупереч всим стереотипам, дуже вражає –  без сумніву, велика заслуга в цьому належить і перекладачеві. Особливо необхідно підкреслити, що у «Виючому мірошнику» Паасилінна використовує гумор зовсім не для того, аби просто повеселити читача, відволікти його від важливості піднятих питань, а для того, щоб у глибоко сатиричній формі показати все безглуздя та недоцільність боротьби суспільства із людьми, що начебто відрізняються від прийнятих «норм». Автор зображую всих персонажів без вийнятку людьми, зі своїми добрими рисами і вадами, але саме ті, хто найзапекліше воюють із мірошником, виявляється, тримають найбільше власних скелетів в шкафу. Сільський лікар, що проголошує Ґуттунена божевільним через звичку копіювати поведінку тварин, описуючі власні виходи на полювання, дає сто пунктів фори самому мірошникові – він стає рачки на підлогу, зображуючи собак, гирчить з люті, рве зубами шкуру ведмедя так, що рот заповнюється шерстю. Дружина багатого селянина, який приймає участь в травлі Ґуттунена, придурюється паралізованою, але все-таки регулярно встає з ліжка і непогано бігає, коли цікавість бере верх. Голова повітової поліції не здатен сам навести елементарний лад на підпорядкованій йому території і викликає отряд військових із собаками на розшуки людини, вся провина якої полягає в тому, що вона виє по-вовчому... Парадоксальність ситуації вимальовується досить прозоро: чудаковатому мірошникові справді немає місця в селі, але лише тому, що більшість людей, за малим винятком, відрізняються від «норми» набагато більше, ніж він сам...

На сторінках всього роману Арто Паасилінна повністю не відкриває завісу над походженням Ґуннара Ґуттунена, а відтак питання «хто винен» навіть не торкається. Більше того, досить туманне завершення, в якому зрозуміло лише те, що остаточної перемоги не здобула жодна з сторін, не дає відповіді і на питання «що робити». Але вся книга вцілому, від першої до останньої строки, закликає до толерантності і взаємоповаги: якщо люди із розумінням та терпінням ставитимуться до маленьких дивацтв один одного, то не потрібно буде ані ставити такі питання, ані шукати на них відповіді. Як сказав хтось із великих, якщо ти побачиш людину, що йде не в ногу з іншими, не поспішай засуджувати її – можливо, вона чує музику зовсім іншого маршу...

Арто Паасилінна «Виючий мірошник»: Роман / Переклад з фінської Юрія Зуба. Львів: Кальварія», 2004. 160 с.

ISBN 966-663-132-6

ББК 84.4 ФІН-44 П 2



4511 раз прочтено

Оцените содержание статьи?

1 2 3 4 5 Rating: 4.78Rating: 4.78Rating: 4.78Rating: 4.78Rating: 4.78 (всего 9 голосов)
comment Комментарии (0 добавлено)
Популярные (за день)
Комментируемые
Рекомендуемые
Команда УГП
image

Dmitry Bezruchko


Редактор архитектурного раздела Портала. Разработчик официального англоязычного сайта группы Скрябин на Портале