header04 forumhead02 forumhead03 logo

Главная | Сделать домашней | Добавить в избранное
Поиск по сайту   Расширенный поиск »
        
Разделы

Архив
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Рассылка
Подписаться на рассылку:

Опрос
Что нового не хватает порталу для того, чтобы стать более удобным и интересным?
Много новых материалов
Интеграции с социальными сетями
Новий дизайн и структура
Новых посетителей и коментаторов
Меня все устраивает, ничего менять не надо
Результаты
Все опросы



email Отправить другу | print Версия для печати | comment Комментарии (2 добавлено)

Василь Шкляр – Ключ або принадна небезпека відкриття таємниць

Vasyl Puzanov on Март 24, 2009

Хоч уява й виразніша за реальність, вона, ця сутінна реальність, часто перевершує навіть „таємну казку”.

 

Василь Шкляр – Ключ

 

Коли вже в анотації читаєш, що роман визнано культовим, (він вже має вісім видань, чимало нагород на кшталт відомої премії „Золотий Бабай” за кращий гостро сюжетний роман, премію журналу „Сучасність”, премію журналу „Олігарх”, міжнародну премію конвенту фантастів „Спіраль століть”),то одразу виникає бажання знайти відповідь на запитання за що ж полюбили цей роман, чому так високо його цінують різні люди, з різним світоглядом і різними смаками?

 

Як не дивно, але є припущення, що „Ключ” Василя Шкляра цінують за академічність, за його класичність, якщо можна так висловитись. Сучасні майстри слова здебільшого маніакально й бездумно намагаються творити щось нове, досі небачене, те, чого ще не було на мовному рівні, або жанрову рівні, на рівні змісту тощо. Але як же гірко читачеві, коли те нове не тільки геть не вражає, а й на тлі літературної традиції здається убогим і часом графоманським. Важко сказати точно, але здається читач вже дещо втомився від надміру брутальних лайок у мові, косо-кривої композиції, яку навряд чи можна допетрати як читати, сюжети з життя якихось езотеричних збочинців-наркоманів, розгнузданих тінейджерів чи там ще когось, чиє життя дуже дивувало ще наприкінці 80-х початку 90-х років XX ст.

 

Сучасний читач вже переситився цими здебільшого „хроніками життя маргінальних дегенератів” , „незбагненно багатими” внутрішніми світами головних „героів”. Читач, майже розчарувавшись у досі ще панівному постмодерному напрямі літературного процесу й оглядаючись назад в класичну літературну спадщину знаходить там те чого він позбавлений тим хто „модним”, „касовим”, „сучасним”, „кльовим”. Він вважає адекватним не того, хто софістично філософствує, а справді думаючого головного героя в якого нормальна робота (він не „нарік”  або ще якась асоціальна особа, як це зазвичай у постмодерні), він знаходить цілком розумні ідеї (на противагу абурдистським ідеям-натякам постмодерна), він здатен до справжнього творення (а не майстерного цитування, як то, зазвичай відбувається в межах постмодерну) тощо.

 

Читач знаходить те краще з минулого, яке було названо непотрібним, регресивним і недолугим сучасними митцями. Натомість окрім гучних слоганів, красивих декларацій і авторитетного роздування щік сучасні митці не дали майже нічого замість того, що колись відкинули. Отже, зараз коли постмодерн вже не є чимось новим і дуже цікавим, читач знову повертається до того, що вже було, чи до того, що виконано у традиційній варіації.

 

Традиційним є цей твір Василя Шкляра. Коли читаєш його мимоволі згадуєш кращі твори кінця XIX – початку XX ст. Згадуєш не тому, що його написано за шаблоном тогочасної літератури, а тому що в ньому, здається є все приємне але вже забуте від тогочасної літератури. Сам Василь Шкляр в одному з інтерв’ю казав: "Я не переписую класику…" І читаючи роман „Ключ”, ти справді це розумієш! І хоча Ярослава Ванєчка у своєму огляді „Ключки Василя Шкляра” стверджує: „Я б назвала "Ключ" твором еклектичним: в ньому дійсно є цікава детективна інтрига, а також нетривіальні еротичні та філософські пасажі плюс соціальна критика, але... Але всі ці складові не пов'язані між собою. Без них можна спокійно обійтися. Так, Камілі та Саватію, попри всю магію їхніх імен (Каміла - присутня при жертвопринесеннях, Ярчук - пес, що розпізнає відьом), начхати на Сен-Мартена з Агріпою. "Неначхати", правда, Андрію, який упевнений, що "не можна помилятися там, де йдеться про імена і числа". Однак, погодьтеся, він обрав дивний спосіб пошуку людини: замість того, щоб з самого початку звернутись до довідників, поліз у філософські книжки.

 

З цією цитатою важко погодитись. Твір ані трошки не еклектичний і навіть навпаки дуже цілісний. Можна визначити цей роман як твір жанру саспенс, жанру основаного на художньому ефекті – особливому дуже довгому стані тривоги читача, і на наборі художніх прийомів, які були використані задля „введення” в цей стан. Андрій, головний герой роману, зовсім не через свою дивакуватість лізе до філософських книжок замість довідників. По перше, він все ж таки гуманітарій, а отже, все технічне у тому числі і точні довідники йому не підходять, а по-друге цим підкреслюється той факт що далеко не все у нашому житті можна описати раціонально науково, іноді ірраціональні і інноваційні підходи дають набагато більше користі. Дія у цьому романі власне, як і сюжет, це скоріше за все декорації, бо провідну роль відіграє не дія не сюжет, а описи через які передається напруга від азарту розкрити одвічну таємницю, таємницю морокову, лиху, пекельну, фатальну але таку принадливу.

 

Таємниця фатууму... хто дав Андрієві того ключа? Навіщо? І що Андію з цим ключем робити? Ключ в цьому романі – це не тільки маленький фігурний шматочок заліза, яким можна відчинити цілком реальні двері. Це також перепустка, свого роду запрошення відкрити дверей небезпечної таємниці – того, що хоч якось може вселити в головного героя надію, що він краще за інших, що він ще не остаточно деградував, що він ще здатний до дій, до кохання, до героїзму... Ключ – це символ останньої надії стати справжнім героєм хоча би в своїх очах і очах коханої людини... Одначе, ключ – це лише шанс і його ще потрібно використати...

 

На останок, варто зауважити, що завершення роману, деякі оглядачі тлумачили як нелогічне. Насправді цілком точне і вивержене. Й ідеально підходить для роману. В тому то й вся справа, що ключ знаходить нового володаря. І хоча Крайній буцімто поквитався з усіма „злими силами” але чи не так само отримав ключа сам Андрій?

Тобто, передаючи ключа, існує чимала вірогідність того, продовження цієї історії тому що здається: хижа порожнеча квартири № 13 дивиться на своїх тимчасових мешканців очами автентичного споконвічного зла, палкої помсти, фатального трагізму... Чи не з’явиться у нового мешканця цих чотирьох похмурих стін ідеї відшукати зниклого одинака? Певно, це риторичне питання...

Хочете відчути рокові тенета цієї таємниці? Неодмінно прочитайте цей роман...

 



16107 раз прочтено

Оцените содержание статьи?

1 2 3 4 5 Rating: 4.87Rating: 4.87Rating: 4.87Rating: 4.87Rating: 4.87 (всего 145 голосов)
comment Комментарии (2 добавлено)
  • image Ключ-хуйня. Читати непотрібно.
    (Опубликовано Иван)
  • image Щиро дякую за якісний огляд!
    (Опубликовано Орест)
Популярные (за день)
Комментируемые
Рекомендуемые
Команда УГП
image

Olexandra Stoa


Редактор фото-раздела УГП - http://photo.gothic.com.ua/