header04 forumhead02 forumhead03 logo

Главная | Сделать домашней | Добавить в избранное
Поиск по сайту   Расширенный поиск »
        
Разделы

Архив
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Рассылка
Подписаться на рассылку:

Опрос
Что нового не хватает порталу для того, чтобы стать более удобным и интересным?
Много новых материалов
Интеграции с социальными сетями
Новий дизайн и структура
Новых посетителей и коментаторов
Меня все устраивает, ничего менять не надо
Результаты
Все опросы



email Отправить другу | print Версия для печати | comment Комментарии (0 добавлено)

Надя (Nadja)

Maryna Evilly on Февраль 22, 2005

  Феєрія чорно-білих пристрастей – так і ніяк інакше хочеться коротко визначити фільм, про який пишу. Сьогодні під пильне око рецензента потрапив істинний шедевр чорно-білого готичного (!) кіно – «Надя» (Nadja), який створено, як не дивно, в США і режисером, майже дебютантом, – Майклом Алмерейдою (Michael Almereyda). Можна навіть присвятити цю рецензію десятиріччю з дня виходу фільму на екрани. Хоча все ж у цьому полягатиме невелика помилка – на великий екран цей фільм ніколи не виходив і навряд-чи вийде – формат не той. Істинно кіномистецьке творіння, всю повноту і чарівність якого оцінять хіба що справжні кіномани-естети. Але ця рецензія пишеться перш за все для того, щоб надихнути хоча б одну людину на перегляд цього шедевру. 

   На 1994 рік Майкл Алмерейда був відносним дебютантом у кінорежисурі. До цього фільму він зняв всього кілька короткометражок, «поганий студентський фільм» ((с) IMDB.com) та одну повнометражну комедію, яка до вітчизняного глядача так і не потрапила. «Надя» ж стала претензійною спробою зняти щось духовно високе, неземне певною мірою і слід відзначити, що в деяких моментах Майклу це вдалося. Варто відзначити, що до самої постановки фільму режисер віднісся з надзвичайною натхненністю і відповідальністю. Самі лише факти того, що у епізодичних ролях грали дуже відомі люди (Девід Лінч, який також став і продюсером фільму, та Уільям Берроуз), вже викликають неабияку зацікавленість до кінцевого результату.
  Класичний сюжет для вампірського кіно – без Дракули і тут не обійшлося. Але і не сподівайтеся, що це ще одна екранізація безсмертного творіння Брема Стокера – це історія-продовження. Хоча також це можна назвати і рімейком фільму «Дочка Дракули» (1936 р.) Ламберта Хіллаєра (Lambert Hillyer). Адже сюжетно фільми майже повністю ідентичні. Але родзинка фільму не в цьому. Настав час розповісти про те, за що ж так люблять цей фільм світові естети-кіномани.
  Якщо на початку ХХ століття чорно-біле кіно було технічною вимушеністю, то на кінець цього ж століття воно стало суто пріоритетом справжніх майстрів кінематографу. Технічної необхідності у наш час вже немає ніякої, а сучасні системи навпаки дають надзвичайно великі можливості та способи самовираження для будь-якого митця. Але й зараз деякі майстри обирають чорно-білу плівку для реалізації своїх ідей. Звичайно, не можна сказати, що це є суто прерогативою майстра надзвичайно високого рівня – такими речами займають скоріше люди, яким хочеться експериментів з формою, а не кольором. Саме такою людиною і є Алмерейда.
  «Надя» - кіно суто експериментальне. Під час перегляду складається таке враження, що у режисера не було ніяких рамок чи обмежень. Ці чорно-білі кадри, позитиви, негативи, монтаж – все це візуально настільки захоплює і затягує, що навіть згадуючи фільм за кілька днів, переживаєш всі ті моменти творчого оргазму (вибачаюсь за зворот, нічого більш точного в голову не приходить для визначення) що й під час безпосереднього перегляду. І ще одна особливість, яку я надзвичайно ціную в будь-якому кіно – фільм не набридає навіть під час 10-го перегляду. Можна знати напам’ять сюжет та всі діалоги, але напевне ніколи не стомишся насолоджуватися картинкою, самим кадром.
  Повернусь трохи до сюжету картини. Надя, що її зіграла Еліна Левенсон (Elina Lowensohn), є дочкою того самого знаменитого Дракули. Вона прилітає в Нью-Йорк щоб побачити свого брата-близнюка Едгара. Тут же, в Нью-Йорку, і відбувається вся дія фільму. Нескінченна ніч, хмари сигаретного диму, нестримне відчуття декадансу та неприхована сексуальність – все це атрибути, без яких фільм би втратив надзвичайно велику частину своєї привабливості. Молода актриса здається не грає свою роль, а просто існує на екрані. Все, що «недограно», компенсується холодною красою, відчуженістю і, в чомусь, жорстокістю образу вампірки.
  Зі знаменитостей в акторському складі фільму слід відзначити вже згадуваних вище Девіда Лінча, Уільяма Берроуза та Пітера Фонду, що зіграв одну з центральних ролей – доктора Ван Хельсінга. Лінч з’являється тут суто лише «аби бути» - йому відведена епізодична роль поліцейського в морзі, що під дією чар Наді геть втрачає власну волю і виконує всі її розпорядження. У Берроуза роль також маленька і малопомітна, а от Пітер Фонда розкривається у всій красі – одна з головних ролей. Здавалося б дуже позитивною повинна була бути роль внищувача вампірів, але виявилося не зовсім так. Слід відмітити ще характерну зовнішність Пітера – зачіска з довгого волосся із залисинами, суворий погляд, в чомусь навіть зловіщий. Завдяки цьому накладається якийсь відбиток природної жорстокості і безжальності.
  Також не можу не згадати ще одну цікаву жіночу роль, яка хоч і не є однією з головних, але запам’ятовується. Це кохана дівчина брата Наді – Касандра. Саме її тіло обирає вампірка для перевтілення після смерті свого матеріального тіла. Тонка, душевна, майже свята особа Касандри дуже вже контрастує з темною красою особистості Наді. Хоча зв’язок між цими двома жінками присутній не лише у формі взаємного обміну тілами. Після першого перегляду виникло таке підсвідоме відчуття, що найголовніші моменти фільму режисер залишив на совісті уяви глядача. Тобто, він «доручив» глядачеві самому додумати непоказані нюанси стрічки. Зокрема серед таких й опинився сексуальний зв’язок Наді та Касандри. Надя ж сама по собі вже є такою, що всім своїм виглядом не приховує тієї своєї сексуальності – всі ці погляди з-під напівприкритих вій, повільні рухи, некваплива мова. І це проявляється не тільки у стосунках з чоловіками, іноді навіть здається, що на них вона уваги звертає значно менше й ставиться лише як до рабів (гарний тому приклад - Ренфілд).
  На завершення відзначу ще один приємний момент фільму – музичне оформлення. Взагалі до нього існує дві офіційних звукових доріжки – з музикою композитора Саймона Тернера Фішера (Simon Turner Fisher), що його роботу над цим фільмом вважають чи не найкращою за весь період творчості, та більш сучасна версія з піснями таких відомих гуртів як Portishead, The Verve та My bloody Valentine. Хоча часто трапляється версія компонована з цих двох. Але яка б вам в руки не потрапила, але однозначно фільм вартий перегляду. Навіть якщо ви не любите чорно-біле кіно, то один раз в житті цим можна просто знехтувати... Приємного готичного перегляду...



5094 раз прочтено

Оцените содержание статьи?

1 2 3 4 5 Rating: 4.00Rating: 4.00Rating: 4.00Rating: 4.00 (всего 5 голосов)
comment Комментарии (0 добавлено)
Популярные (за день)
Комментируемые
Рекомендуемые
Команда УГП
image

Dmitriy Zatkovsky


Специальный корреспондент в Канаде / reviewer