Світлана Поваляєва - Лярви. Небо кухня мертвих. Морок, як океан сенсу.

Поки ти тут, тобі сняться то «жіночі», то «чоловічі» сни. Невідомо, «поки» – це скільки (і вже, і ще) ? І пофіг, чому ти тут. Питання: ЯК ЗВІДСИ ВИБРАТИСЬ?! Можливо, припинити зливатися зі снами і злитися з тим, що не спить. Всі ці займенники вказують на якісь конкретні просторово-часові речі, в кожному разі – на глибокий, майже летаргічний сон. Тобто на «я».

Світлана Поваляєва - Лярви. Небо кухня мертвих

Обкладинка на якій, дівчина, напевно під екстезі або чимось схожим намагається застрибнути в небо. Достатньо підготувала до того, що ж буде під обкладинкою. А під обкладинкою, як це не дивно, виявилося щось дійсно варте уваги. Роман хоч і є до неподобства постмодерним, але в ньому майже немає «епатажних викаблучувань» і текст написано надзвичайно «смачно».

Коли його читаєш, то мимоволі дивуєшся, разючою значеннєвою насиченістю буквально кожного речення. Оригінальною є манера викладу в якій органічно поєднуються рутинний міський гранж, постмодерністська інтертекстуальність із розширеною, здається до неможливого, свідомістю й чорною тугою, що поступово викликає алюзії духу олдскульної готики часів піку популярності Bauhaus, UK Decay та інших.

Рідко, коли є можливість почитати таку книгу в якій немає нічого зайвого. Втім, чітко сказати, про що ця книга - неможливо. Дуже вже багато в ній рівнів прочитання. Мабуть, кожний побачить у ній щось своє - близьке й зрозуміле своєму типу життя й моральним принципам.

Так, обивателі, ймовірно, побачать у цьому романі історію зіпсованої дівчини з неблагополучної родини, прогресивна молодь розгледить в головній героїні образ-символ непевного й юного покоління наших днів, представники субкультур, швидше за все, побачать у ній - готесу, жінки, цілком, побачать у ній образ нещасної жіночої долі, шукачі непізнаного - вампіра. А може цей роман взагалі не про головну героїню і її «друзів», а про лярв, які нас оточують і спустошують.

Читаючи цей роман неодноразово виникало бажання довідатися а чи не автобіографічний це, часом, роман? Або , іншими словами чи була сама письменниця прототипом Віри - головної героїні? В інтерв'ю одному відомому українському літературному порталу Світлана Поваляєва казала: «Моє особисте життя особисте настільки, що я про нього не говорю. » Однак, автор цієї рецензії кілька років назад бачив її на «Хортицьких Джерелах» і чомусь, згадуючи її візуальний образ, все ж таки йому здається, що Віра - дещо Світлана або ж Світлана - дещо Віра.

Але, як би воно не було роман удався й удався він на славу . Удався на славу хоча б тому, що прочитавши його хочеться продовження.