Здравствуйте, гость ( Вход | Регистрация )

 
Reply to this topicStart new topic
> Ангели Техногену, цікава ваша думка...моє
Luna Ravenheart
сообщение 22.07.2010, 1:34
Сообщение #1


Member
***

Группа: UGP-Forum member
Сообщений: 228
Регистрация: 10.07.2010
Из: Leopolis
Пользователь №: 9400




АНГЕЛИ ТЕХНОГЕНУ

(Драма у тринадцяти діях, без антракту і без хепіенду)

Всі персонажі, місця та події є вигаданими; будь-які збіги вважати випадковими.

І

Будильник продзвенів рівно о шостій. Уроки на дев’яту. Школа – за два квартали. Але скоро сходитиме сонце…Пройтися безлюдними вулицями між давно недіючих індустріальних потужностей,а тоді,як тільки відкриють школу – зайти, піднятися на третій поверх і просидіти до початку уроків у комірці біля зачиненого на колодку входу на горище…Спокуса надто велика, щоб обмінювати її на сон.
Аніта застилає ліжко, проводить процедуру ранкової гігієни. Дістає з шафи потерті, обтріпані по низу джинси і розтягнутий светр невизначеного відтінку сіро-зеленої гами. Цей светр, об’єкт постійних атак Анітиної мами, перш ніж потрапити до рук української одинадцятикласниці, напевно, прослужив якомусь добропорядному німцю добрих пару років. Але він зручний і теплий, і Аніта його любить…
Тепер – макіяж. Обвести чорним олівцем очі знизу,зафарбувати на чорно всю верхню повіку,накласти туш. Батьків і вчителів таке дуже дратує, але вдіяти щось вони безсилі. Однокласники багато обговорювали Анітин стиль, намагаючись віднести її до котроїсь з відомих течій. А сама вона на запитання "Хто ти така?" незмінно відповідає:
- Я – вільна людина.



Зашнурувавши гади і вдягнувши пальто, Аніта бере рюкзак, щедро розписаний маркером – пам’ять про колишню дружбу, - виходить і обережно, щоб не розбудити грюком батьків, зачиняє за собою двері.
На вулиці ще темно, але небо вже ранкове. Дорога до школи найкоротша по прямій широкій вулиці, але час є. Само собою, Аніта піде, як кажуть у районі, "заводами". Тобто повільно йтиме вздовж іржавих огорож давно не діючих підприємств, а тоді через діру в такій огорожі зайде на територію – й блукатиме поміж обшарпаних будівель, заглядаючи у вибиті вікна. Читатиме написи на стінах, знаючи більшість їхніх авторів – є там і творіння її власної руки з балончиком. Ось – "Dead Angel + ANNYmal = Friends Forever" – це ще коли з Анжелкою дружили. А повЕрх – жирна чорна лінія. Це пам’ять про пекучу сварку двох найкращих колись подруг.




Коли Адріан кинув Аніту, Анжела терпляче її вислуховувала, старанно втішала. Жодного разу не зізналася вона найближчій і найріднішій подрузі про свої справжні почуття. Але коли двадцятирічний красень з містичним поглядом і тонною заліза на одязі й тілі почав виявляти до неї знаки уваги, не опиралася. Погодилася стати його парою. І даремно Аніта розписувала свого колишнього у найчорніших барвах – Анжеліка, як закохана третьокласниця, до зриву голосу захищала – тепер уже її "Пекельного Ангела".
Одного вересневого дня дві тоді ще подруги звично бродили по техногенних руїнах. З чого розмова почалася, Аніта вже не пам’ятає. Але закінчення вона не забуде, мабуть, ніколи.
Анжела вкотре відстоювала чесне ім’я свого хлопця і розпалилася до істерики. Її обведені чорним очі блищали, як у загнаного звіра.
- Та ти просто заздриш мені, от і все! Що Адріан тебе кинув, а в жабку Анжелку закохався…Не все тільки тобі, знаєш, вершки з життя збирати, дай і іншим спробувати! Знаєш, ти мене вже дістала. Бачила отаке?
Вона дістала з сумки балончик, підійшла до стіни, яка несла на собі знак вічної їхньої дружби – і жирною потворною лінією перекреслила цей знак.
- Ну, Анжеліка, ти й дура, - тихо видавила з себе Аніта і швидко пішла геть.




ІІ

Сьогодні в класі подія – прийшов новенький. Русявий, високий, довгий – хлопець як хлопець. Аніта навіть не удостоїла його своєю увагою – настрій зранку був препаршивий.
- Привіт, я Влад. Біля тебе хтось сидить?
- Аніта, дуже приємно, - сухо відповіла Аніта. – Ні, не сидить.
- Можна до тебе сісти?
- Не можна.
- Чого так? – здивувався новенький.
- Бо я сиджу сама.
- Ей, Влад, чи як там тебе, сідай до мене! – крикнув хтось із хлопців.
- Ну, міс неприступність... – кинув Влад Аніті через плече.



- Я думаю, ви вже познайомилися з вашим новим однокласником, Владиславом? Попрошу вас прийняти його у ваш дружний колектив…
Віра Максимівна несхвальним поглядом окинула клас. Видно було, що вона сьогодні – як і зазвичай - явно не в гуморі.
- Ну скільки разів вам повторювати про зовнішній вигляд! Школа – це вам не місце для демонстрації індивідуальностей! Дмитро, зніми будь-ласка всі оці ланцюги з шиї і одягу! Ти як ідеш по коридорі – за кілометр чути – як артилерія їде!
По класу прокотилася хвиля хихотіння. Чорнявий патлатий з третьої парти голосно хмикнув і відвернувся до вікна, продовживши розмальовувати драконами зошит з усіх предметів.
- Анжеліко! Це, звичайно, похвально, що ти нарешті почала ходити в формі. Але усі оці твої страхітливі аксесуари поберегла б ти краще для дискотеки…
- Уявляю собі – Анжелка на дискотеці! – тихенько, але чутно пирснув хтось із передніх парт.
- І попрошу викинути жуйку! Ти що, не чуєш, коли до тебе говорять? Мурівська, це тебе стосується!
«Дитя темряви», що розмістилося за першою партою, - худенька й бліда дівчинка з пишним хвилястим світлим волоссям, з-під форменого темно-зеленого піджака якої визирали пишні оторочки чорної блузи, а тоненькі руки внизані масивними перснями й шипованими напульсниками, - ніби прокинувшись від сну, неспішно, знехотя вирвала з зошита шматок листка й загорнула в нього жуйку.
- Вона з сатанюгою тим посварилася, - шепнув усе той же немовчний «хтось». – Я бачила вчора, як вони на вулиці кричали, він їй казав, типу все, а тоді вона бігла по вулиці вся в сльозах…
- Аніто, ну котрий вже раз? Де твоя форма? Прошу встати, Аніто! Де форма?
- Вдома, переться, - байдужим голосом відповіла Аніта, вилізаючи з-за парти.
- Вона в тебе вже більше півроку переться – ще з десятого класу! Коли нарешті випереться?! – класна керівниця, здавалося, от-от готувалася злетіти на паровому двигуні власного гніву. Її маленькі, щедро обмальовані золотистими тінями очиці, як скельця, блищали на не надто вже молодому й неприродно гостро-худому, як на таку масивну фігуру, обличчі, а напомаджені рожевим губи скривилися химерною гримасою безсилої злоби. Але така бурхлива реакція учнів аж нітрохи не дивувала – від п’ятого класу мали досить часу звикнути.
- Не знаю, - так само спокійно і байдуже відповіла Аніта.



Після як зажди нудних уроків і звичних розбірок з учителями Аніта зібрала речі, врубила на повну плеєр і зібралася було додому, але в коридорі її наздогнав новенький.
- Міс Неприступність, дозвольте провести Вас додому?
Аніта неохоче вийняла з вуха навушник і байдужим голосом відповіла:
- Сумніваюся, що нам по дорозі.
- А якщо по дорозі, дозволите? – спитав Влад із посмішкою.
- Ну добре, дозволяю, -- відповіла, ледь помітно усміхнувшись, Аніта і вимкнула плеєр.
Влад виявився не таким вже й нудним хлопцем, яким здався з першого погляду. Слухає метал, любить мандрівки, історію, руїни. Його мама знайшла роботу в місті, тому вони з сестрою переїхали сюди.
Батько Влада помер п’ять років тому, і тепер сімнадцятирічний хлопець був "головним мужчиною в сім’ї". Аніта зауважила його серйозність і якусь дорослість, зловила себе на думці, що їй досить приємно і комфортно дивитися на нового знайомого знизу вгору. І додому йти якось перехотілося…
Отже, на прохання Влада показати йому "найпрікольніші місця цього міста", Аніта одразу запропонувала полазити по "довгобуду", тобто по багато вже років покинутій недобудованій цегляній "коробці", у десяти хвилинах ходу від школи. Влад погодився дуже охоче.
- Хм… цікаво, цікаво. Прямо посеред міста, і не огороджено? Цікаві у вас тут порядки… - Хлопець м’яко усміхався до нової знайомої тонкими губами й проникливими сірими очима. – Мені у вас однозначно починає подобатися!
Аніта усміхалася у відповідь.
Зайшли до руїни. Обдерті стіни розписані графіті, або просто різними написами, найчастіше явно не допустимими до друку. Під ногами бите скло й сірувата будівельна пилюка. Бачила б Аніту зараз мама… Вона заборонила дочці сюди ходити. Але дочка в захваті від цього місця, її супутникові також сподобалося. І вони врешті зважилися піднятися на другий поверх…

ІІІ

Аніта не була тут, нагорі, відколи посварилася з Анжелкою. Колись тут було їхнє "пивне місце". Ці стіни пам’ятають багатогодинні дівочі сповіді, радості й печалі, і кашель до сліз від першої у житті цигарки… Колись, давно-давно – так давно, що здається – то було в іншому житті, - сп’яніла від щастя, Аніта розповідала, розписувала кожну деталь – саме тут, на верхньому поверсі руїни – найкращій подрузі Анжелі про перше своє побачення з «хлопцем мрії», найгарнішим, найтаємничішим, най-най-най… Тепер вона втратила все – кохання, дружбу… все – крім свого життя й здатності згадувати, злитися й тихо страждати.
Від того болючого дня Аніта сюди не ходила. Ставало чомусь страшно і якось тоскно. Ніби обдерті стіни тиснули на свідомість, оживляючи минуле на подобі потворного, напівживого зомбі… Лише зі своїм несподіваним супутником вона нарешті піднялася сюди знов.
Дівчина йшла, опустивши голову і дивлячись собі під ноги. А Влад оглядався навколо і з трохи стриманим захопленням коментував побачене.
- Нда… цікава місцинка. Атмосферна така… тільки шприців тут, і пляшок купа, трохи, знаєш, розвіює романтику… - Раптом здивовано підвищив голос. - О, дивись, там хтось сидить!
Аніта підняла очі й побачила посеред запиленої, закиданої битим склом кімнати темну постать.
Постать сиділа спиною, якось трохи дивно схилившись, ніби спала сидячи. Чорна куртка чи плащ, довге хвилясте золотисто-русяве волосся…Щось знайоме. Навіть надто знайоме.
- Анжела! – Аніту ніби якесь передчуття штовхнуло підбігти до постаті. Але та не ворушилася.
Так, це була Анжела. Довга чорна спідниця розстелилася по підлозі і була вся в пилюці. Очі заплющені, руки безвольно опущені. А біля – кілька пачок від якихось ліків. Порожніх пачок…
- Дура!!! – заволала Аніта. Влад підбіг до неї.
- Дзвони у "Швидку", скоро!
Її всю колотило. Вона схопила подругу за руку, рука була холодна і безконтрольна, ніби нежива.
- Пульс здається є! Дзвони швидше! – кричала Аніта, а Влад уже набирав рятівний номер…
Дуже пощастило, що лікарня знаходилася недалеко звідси, та й лікарі добре запам'ятали дорогу до довгобуда – улюбленої "точки" наркоманів та суїцидників.
Анжелка була ще жива. Її, непритомну, забрали в лікарню, скоро примчала злякана і шокована мама – схожа на "бізнесвумен" висока жінка середніх літ. Школярів відправили додому, сердечно подякувавши за допомогу.
Аніта, шокована, йшла мовчки і дрібно тремтіла. Влад огорнув її своєю курткою, намагаючись зігріти і хоча б трохи заспокоїти. Вони гуляли до темноти, і над головою запалилися яскраві зорі.
Раптом в Аніти задзвонив телефон. Анжелина мама. Аніта тремтячою рукою прийняла дзвінок – і почула схлипи.
- Анечко, доцю… Померла Анжелочка…
Аніта випустила з рук телефон і повільно опустилася на землю. Влад підтримував її, не даючи впасти. Обняв за плечі. А вона зненацька різко обернулася до нього, уткнулася обличчям у його плече і вголос заридала. Він - лише міцніше притиснув до себе її худеньке тремтяче тіло…



ІV

Відчиняти двері Адріан вийшов у старих, колись чорних, але вицвілих і посірілих від часу джинсах та запраній до напівпрозорості футболці «Dimmu Borgir». Його довге темне волосся зранку ще явно не бачило гребінця, а сонні й трошки припухлі очі зрадливо свідчили про вдале вчора. Побачивши свою колишню, «нарвану малу», на порозі власної оселі, Адріан ледь стримався, щоб не випустити на волю пару міцненьких слів. Але, все ж таки, вдалося стримати язика й примусити його чемно вимовити стандартне: «Привіт».
Аніта мовчала. Дивилася на колись «втіленого Янгола Пекла» з неприхованою ненавистю, від якої, здавалося, мало б до червоного розпектися усе численне залізяччя на Адріановій брові, губі й вухах. Дивилася, підбираючи потрібні слова, а точніше – збираючи у спустошеній свідомості хоча б якісь крихти слів.
- Ну, і що тебе сюди привело, Аніто? – Адріан говорив неспішно, якось ліниво й ніби приглушено, трохи монотонно, а замість «р» вимовляв щось ближче до звуку «д». Аніта здригнулася: Голос. Триклятий голос, який колись позбавляв її сну, апетиту й здорового глузду, а тепер… тепер він позбавив життя її найкращу подругу. У голові пронеслося, як отак-от, неспішно й неголосно, ніби смакуючи чужий біль, цей голос промовляє до Анжели фатальні слова: «МІЖ НАМИ ВСЕ ЗАКІНЧЕНО». Точнісінько так само, як колись промовив до неї, Аніти…
- Тварюка!! Ти вбив її! Ненавиджу-у-у-у!... – Аніта кинулася на Адріана з кулаками, виючи в афекті. Юнак на якусь мить остовпів, а тоді схопив тендітне дівоче тільце, що билося в істериці, за плечі.
- Чекай, чекай, поясни нормально, що сталося, кого я вбив?? – Адріан трусив нападницю, намагаючись хоча б трошки привести її до тями. Врешті, йому вдалося затягти напівпритомну дівчину до кімнати, посадовити на чорний, обхляпаний червоною фарбою диван (на якому колись вони передивилися стільки фільмів і прослухали стільки музики) й напоїти водою, що початково призначалася слугувати самому господареві ліками від «хвороби завтрашнього дня».
Випивши кілька ковтків прохолодної рідини, Аніта нарешті перестала ридати й битися, ніби в агонії. Але перш ніж вона змогла говорити, мало пройти ще трохи часу. Нарешті, крізь важке дихання прорвалися слова.
- Ти що, не знаєш?? Вчора Анжела померла. Отруїлася таблетками. – З Анітиних очей знову полилися сльози, змішані з чорною тушшю – але тепер це був просто тихий дівочий плач.
Адріан дивився на неї з розгубленим виразом, який буває, коли повідомлена інформація переходить межі емоційного сприйняття.
- Тобто? – він вивільнив руку, якою обнімав-притримував Аніту, й з виглядом цілковитого нерозуміння підпер усіма пальцями скроні, обіпершись ліктями на коліна. За хвилю підняв обличчя й знову повернув його до Аніти. – Це що, такий ідіотський прикол, та?
Він взяв зі старезної тумби мобільник і набрав Анжелу. Підняла старша сестра. Вона не стримувала емоцій.
- І якого х*я дзвониш, п’яна тварюка?! Тільки попробуй припертися на похорон…
Адріан пошпурив телефон так, що той аж розлетівся на складові частини. Закрив обличчя руками.
- Ду-ура!... – натужно, з болем видихнув він, тиснучи пальцями собі у лоба й скроні. Посидівши так деякий час, ніби набравшись сил, спитав – тихо, майже пошепки:
- Як?...
Аніта, збиваючись і захлинаючись слізьми, переповіла коротко все, що було їй відомо і що довелося пережити.
- Коли ви розсталися? – спитала вона, закінчивши жалобну оповідь.
- Позавчора… здуру… не знаю, чому – так вийшло… та в нас ніби… не було нічого аж так серйозно… я не думав що вона… - Адріан бив себе пальцями в чоло, ніби намагаючись пробитися до самого мозку, а тоді повернув обличчя до Аніти й подивився своїми вугільними очима прямо в її сірі.
- Будь-ласка, йди. Залиш мене.
Аніта піднялася й бігом вибігла з ненависної, такої знайомої квартири. Пробігши кілька метрів від під’їзду, зрозуміла – зараз зомліє. Останнє, що вона відчула, втрачаючи свідомість – опора чоловічих рук.



Влад відніс легеньке тільце до лавочки – за неймовірним щасливим збігом, якраз ішов популярний серед старшого населення аргентинський серіал, тож у дворі було вільно від надто цікавих поглядів. Аніта неквапом відкрила очі й застогнала.
- Адріан?
- На жаль, ні, - усміхнувся Влад, хоча очі його залишалися сумовитими. – Це я, твій новий однокласник, Влад.
- А, Влад, вибач, - пробурмотіла Аніта, поволі приходячи до тями й намагаючись вирівнятися на лавці. Її очі припухли від сліз, а щоки були вимазані патьоками туші. Влад дістав з кишені свого величезного безформного рюкзака пачку паперових хустинок і подав дівчині. Та подякувала, знайшла у сумці дзеркальце та заходилася витирати обличчя. Сяк-так привівши себе до порядку, ще раз подякувала, і вони пішли. Вдвох. Тримаючись попід руки…



V

Та ніч була на рідкість світлою – місяць був саме уповні. Сріблисте світло залило невелику кімнату, кидало мережані відбитки на сплячі обличчя нестарої ще, але, вочевидь, спрацьованої жінки та по-дитячому кирпатої й веснянкуватої дівчинки-підлітка. На жінчиних ногах умостився старий розгодований рудий котяра. Тварина теж спала солодким сном і хропла так, що, здавалося, від цих звуків здригалися фіранки на великому вікні й листя вазонків.
Тільки Владислав Ісаєв не міг заснути тієї прекрасної ночі. Дивився безмовно на скромну родинну ідилію, дослухався до громоподібного хропіння старигана Атоса, до тихого дихання матері й сестри. І думав.
Думав про події останніх днів, про нову знайому, про трагічну круговерть, свідком – а можливо, й учасником? – якої мимоволі став. Усвідомлював, що непрошено ввірвався у чужий тісний світ, на місце в якому не має жодного права… що не зможе зайняти в серці Аніти той простір, який, вочевидь, назавжди віддано якомусь Адріанові, чи як там його… Влад проклинав ту мить, коли вперше зайшов до нового класу, коли підійшов до незнайомки на останній парті й поглянув у її повні неясного суму сірі очі. Влад проклинав мить, коли закохався.



VI

На похорон Анжели прийшло досить багато людей – друзі, рідні, однокласники. Всі в жалобі, усі сумні. Сестра Анжели, двадцятидворічна хіпі, натягла на себе улюблену Анжелину чорну сукню і плащ – за цілковитою відсутністю чорних речей у власному гардеробі.
Коли було вже по всьому, Аніта поклала на могилку дві темно-червоні троянди, перев’язані жалобною стрічкою. Саме так колись бажала сама Анжела, не раз про це говорила – «Я хочу, щоб у мене на могилці лежали дві темно-червоні, кольору вина троянди, і щоб вони були зв’язані атласною чорною стрічкою.»
"Я б теж такі хотіла", - тихенько сказала Аніта. Вона вже не плакала – мабуть, не вистачило сліз.
Влад стояв біля Аніти, поклавши руку їй на плече й потупивши очі. Він бачив на своєму молодому віку вже не один похорон, але так і не зрозумів, які слова пасують у такі миті – тож він просто мовчав.
Адріан так і не прийшов. Потім поповзли чутки, ніби його бачили саме під час жалобного дійства на даху довгобуда; він сидів на краю та істерично, п’яно сміявся. Подейкували, що він «накурився, закинувся колесами, а може – й вколовся».



VII

«Мені треба тебе побачити. Приходь сьогодні о 17.00 біля нашого заводу.»
Прочитавши смс, Аніта затремтіла. Чого завгодно вона чекала… але – не цього. Адріан знов увірвався в її життя кривавим вихором, змітаючи й руйнуючи все на своєму шляху. Як він насмілився призначити їй зустріч? Ще й так безцеремонно, ніби нічого й не сталося… Невже вона піде?! – Так, вона – ПІДЕ! Піде, всупереч усім законам логіки, на зустріч із тим, хто зіпсував її життя й зламав життя її подруги… і хто ні на мить не сумніватиметься в тому, що вона таки прийде.
Сидячи на сусідньому ряду, Влад почув звук вібродзвінка Аніти. Обернувся й з виразу дівочого обличчя все зрозумів. Відвернувся і важко опустив голову на складені на парті руки.






VIIІ

Під жовтневим дощем техногенні руїни здавалися ще похмурішими й примарнішими, аніж у сонячному світлі. Процвітаючі колись промислові майже гіганти тепер поростали памолоддю берези й тополі, сліпали розбитими шибками, вкривалися потворними плямами іржі. І гостинно приймали молодь, спраглу до похмурої романтики.
Аніта йшла вже, здавалося, давно призабутою стежкою до «їхнього заводу» - там минули, мабуть, найпрекрасніші миті її життя… Дощ лив немилосердно, голосно відлунюючи по капюшону червоного секонд-хендівського плаща. Аніта продиралася крізь зарості висохлого полину, вкритого великими краплями води. Йдучи, тішила себе надією – забуде, не прийде, просто жорстоко пожартував… «Їхній завод» невблаганно наближався… і тут Анітине серце ніби зупинилося.
Висока постать у чорному кашеміровому плащі, мокре волосся спускається з-під капюшона на груди, на плечІ шлейка сумки, внизана шипами. Постать скулилася, згорбилася й, схоже, уважно розглядала, як дощові краплі стікають на гади. Почувши шум, що його створювала Аніта, продираючись крізь гущавину, Адріан випростався й повернув голову.
- І все-таки прийшла, - констатував він, якось по-особливому, невесело усміхаючись, – усмішка, що зводила з розуму маленьких романтичних дівчаток і дарувала «Сатанюзі» неповторний ореол таємничості.
- Ти демон… - видихнула Аніта. – Для чого тобі мене бачити?
- Йдем всередину, там дощ не ллє, поговоримо.

Аніта, сама не розуміючи, що творить і для чого, покірно пішла за своїм мучителем. Вона знала одне – що знову, а вірніше – досі перебуває під його владою. І що – неймовірно, гидко, дико! – їй це приємно…
Зайшли під навіс, скинули мокрі капюшони. Адріан підійшов до Аніти майже впритул – і вона помітила, що тіні під його очима перетворилися на синці, а жовтувата шкіра набула землистого відтінку, як у людини, що важко хворіє або пережила страшну втрату.
- Ти вважаєш мене монстром? – виснажене Адріанове обличчя з двома чорними шипами під нижньою губою й двома шипастими штангами у лівій брові нахабно вдиралося в Анітин особистий простір, як жорстокий привид минулого.
- Не знаю, - дівчина відвела очі, уникаючи зорового контакту з «колишнім».
- Ти мене ненавидиш?
- Не знаю… - прошепотіла Аніта.
- Ти мені коли-небудь пробачиш? – Адріан торкнувся рукою її щоки й примусив її підняти обличчя.
- Не знаю, Адріан… - з сірих Анітиних очей струмками бігли теплі сльози, хоча цього разу не забарвлені чорною тушшю – вона знала, що плакатиме, й стерла свій нехитрий макіяж заздалегідь.
Аніта дивилася прямісінько в темні, як вуглинки, очі – і бачила в них, як на маленьких екранах, найпрекрасніші, найсвятіші миті свого минулого… очі наблизилися… вже неможливо було стримати ірраціональність цього пориву… дотик губ… з’єднання двох дихань в одне… як в раю… як колись.
Сидячи в гущавині, під зливою, Влад пекуче жалкував, що пішов за Анітою, що переслідував її. Що власноручно встромив собі в серце отруєний кинджал ревнощів і ненависті. Що ж, зате він бачив обличчя ворога – а обличчя те довге, жовтушне й пірсоване…
Хлопець, певний у власній непоміченості, вибрався з засідки й побрів додому, навіть не розкриваючи старенької парасолі, що її тримав у руці.



Аніта крутилася у рипучому ліжку й думала – здавалося, мозок от-от розірве на шматки черепну коробку й вирветься у Всесвіт в пошуках відповідей на питання, що пропікають наскрізь усе єство. Для чого? Куди вона йде? Чого досягне, що отримає, пробачивши Адріана? Чи зможе вона йому взагалі пробачити, чи зможе довіряти? І чи то того варте? Чи взагалі може цей дивний хлопець любити? Кажуть, він не лише п’є, але й бавиться наркотиками. Це, звичайно, окрім того, що Адріан – сатаніст, і живе за цілком іншими принципами, аніж ті, до яких змалку привчають порядних громадян… Аніті не було навіть в кого запитати поради, адже найкраща її подруга лежала тепер у м’якому, хоча й холодному ліжку, вкрита ковдрою з землі й двома темно-червоними трояндами.






ІХ

Два роки тому, коли Аніті було п’ятнадцять, вона почала «тусуватися» з неформалами. Немало цьому посприяла її однокласниця й за сумісництвом найкраща подруга Анжеліка Мурівська, яка захоплено відкривала для себе «безмежний і прекрасний у своїй похмурості» світ Готики. Тоді Аніті здавалося, що готична культура ідеально підходить і для неї – дівчинка навіть пофарбувала волосся на чорно, не кажучи вже про одяг, макіяж та лаки для нігтів – кольору ночі або крові – які доводили Анітиних батьків мало не до істерик. Саме у такому образі – чорна корсетна сукня, масивні черевики, довгі чорні нігті, чорне волосся, екстремальний макіяж, досить-таки невміло накладений на дитяче тендітне обличчя – уперше її й запримітив Адріан.
Високий, худючий хлопець з жовтувато-смаглявою шкірою та довгим, мало не до пояса, прямим темним волоссям, із шипом у брові та численними кульчиками у вухах, весь у чорному, в довжелезному шкіряному плащі та масивних чоботах на платформі, з усмішкою демона та потойбічним поглядом темних очей… Вперше побачивши його, Аніта боялася відвести погляд – їй здавалося, що це просто галюцинація, що вона снить наяву. Мало турбуючись про правила пристойності, дівчинка невідривно слідкувала за видінням… допоки не зустрілася з ним поглядом. Серце загупало у скронях: Він усміхнувся їй самовпевненою й водночас якоюсь вразливо-сумовитою посмішкою… і повернувся до неї, явно збираючись підійти. «Молода гвардія» включно з Анжелою, що вкотре обговорювала свіжовиданий альбом якоїсь «супермрачної» групи на кшталт НІМ чи Evanescence, завмерла, спостерігаючи, як об’єкт їхніх таємних зітхань наближався до новенької, яка мовчки й непомітно сиділа на краю лавочки. Об’єкт же, тим часом, підійшов до Аніти, нахилився і взяв її руку, що лежала на колінах і дрібно тремтіла.
- Як Ваше ім’я, чарівна незнайомко? – голос, що вирвався з пошерхлих вуст демона, пролунав неголосно, м’яко й оксамитово, супроводжуваний ледь вловимою посмішкою всесильного.
- Аніта, - ледь чутно пробурмотіла дівчина, благословляючи товстий шар білої пудри, що міг хоча б трішечки замаскувати катастрофічний прилив крові до її по-дитячому ніжно-заокруглених щік.
- Адріан, дуже приємно. – Адріан підніс Анітину руку до губів і галантно поцілував її. Він трішечки неправильно вимовляв звук «р» - в нього він радше скидався на «д», і Аніта подумала, що з цієї самої миті боготворить цю особливість та ладна вбити будь-кого, хто назве її «вадою».
Адріан цілий вечір не випускав Анітиної руки. Вони гуляли допізна, дивилися на зорі, відкривалися одне одному… Адріан купив пляшку червоного вина, і вони удвох, заховавшись від сторонніх очей, від цілого світу в лабіринтах індустріальних руїн, руйнували між собою стіни незнайомості та самотності, поволі п’яніючи – не стільки від алкоголю, скільки від якогось дивного, невідомого досі відчуття – принаймні, Аніта була цілком і повністю під його владою. А коли їхні губи злилися – їй здалося, що вона потрапила на небеса, і небеса ті пахли вином і полином…
Аніта прийшла додому дуже пізно й дуже п’яна. Не чуючи обурених криків батьків, попрямувала до своєї кімнати. Не бачила стін, ані стелі – натомість лише обличчя, прекрасне, неземне обличчя, і – Голос. Вона зрозуміла, що річка її життя змінила русло.



Наступний рік Анітиного життя був схожий на казку. Казку, що її писав Адріан. Безмежно довгими вечорами він відкривав її враженому поглядові цілий світ – світ краси й темряви, сили й розуму. Знайомив її зі своєю вірою – яка лякала й холодила юну Анітину кров – з вірою, вільною від Бога, незалежною від Нього, ворожою Йому. Пояснював, аргументував, наводив приклади, роз’яснював різницю між сатанізмом та дияволопоклонством. І врешті-решт, на тоненькій дівочій шийці, начеплена на срібний ланцюжок, повисла перевернута пентаграма. Це був Адріанів подарунок на Анітине шістнадцятиріччя.
Одноманіття чорного скоро набридло дівчині, й вона змінила стиль на "просто вільний". Адріан не мав нічого проти цієї метаморфози своєї "принцеси", адже – "Кожен повинен творити свій зовнішній образ відповідно до команд внутрішнього світу". Так він полюбляв говорити, коли хтось із віддалених знайомих дивувався неочікуваній "кольоровості" його дівчини. Сам же Адріан стилю змінювати не збирався – навпаки, до його власноручно заподіяних пірсингів додалася ще одна штанга у брові й два симетрично розташовані шипи під нижньою губою. Аніта страшенно гордилася своїм "темним лицарем". Вона обожнювала, коли при одній лише появі її разом з Адріаном на людях, мало не всі погляди одразу спрямовувалися на них…
Аніта вивчала світ свого коханого, як невідому країну, знаходячи там все нові й нові визначні місця. Однак, навіть вивчивши його звички й ідеї практично напам’ять, вона відчувала, що не до кінця розуміє його. Якась – і можливо, досить обширна – область прекрасної країни залишалася недоступною для дослідження, зарослою непролазними хащами й повитою густим туманом.
Адріан дуже мало розповідав про родину і дім. Його матір жила в маленькому містечку за багато кілометрів звідси – там колись і народився її єдиний син, що згодом поїхав учитися до "великого міста", подалі від косих поглядів побожних тітоньок-сусідок. Про батька Адріан не розповідав зовсім. Єдине, що відповів він колись на Анітине запитання, - "Він помер". Сухо і коротко.



Час минав, і врешті-решт, Аніта з болем почала помічати, як Адріан віддаляється. Вони стали бачитися все рідше, бо "на навчанні завал" або "працювати треба". Але й у ті нечасті миті, коли їхні тіла були близькі – між душами ніби пролягли безкраї води океану. Адріан уникав її, мовчав або розповідав "дежурные глупости", як полюбляє говорити Анітин батько. Дівчина розуміла – вона його втрачає. Кінець вперто й невблаганно насувався, дихаючи отруйним смородом просто Аніті в обличчя. Питання було лише в часі.
І от цей час настав.
- Я не прошу тебе зрозуміти, - Адріан намагався сховати погляд від, тепер уже колишньої, коханої. – Я сам себе не розумію. Просто – не хочу тебе обманювати, я нічого до тебе не відчуваю. Між нами все скінчено.
Аніта вирвала свою руку з його долоні й побігла пустирем, не розбираючи дороги. По її розчервонілих від бігу щоках бігли чорні струмочки змішаних із тушшю гарячих сліз…




Час найшвидше минає, якщо його подаровано спогадам. Коли у вікно почали пробиватися промені світанку, Аніта не могла зрозуміти, спала вона чи марила наяву. Картинки з минулого все ще панували в обважнілій голові (мабуть, таки не спала), але реальність суворо твердила – час збиратися до школи, якщо, звісно, вона бажає встигнути на перший урок.
Коли Аніта зайшла до класу, Влад вдав, ніби не помічає її, жваво обговорюючи з Санькою Боднаром якусь заплутану логічну задачку, накреслену на папері. В ту мить він палко заздрив Дімці Сапсанову, якому досить було б просто розпустити волосся, якби потрібно було сховати погляд та зрадливий вогонь на щоках. На жаль, його, Влада, волосся було надто коротке для такої мети – ганебна стрижка, ледь-ледь довша за легендарний «бобік».
- Дивись, Сань, а якщо так – кажись, всі перетинає?
- Привіт, - Аніта махнула рукою, але Влад не відірвав очей від аркуша, натомість п’ятірні підняли патлатий Дімка, Саня та ще кілька хлопців, що сиділи неподалік.
Аніта була здивована такою реакцією нового друга. Вона здогадувалася, що небайдужа йому, але що він міг шпигувати за нею, що бачив її – їх – на заводі… цього вона й припустити не могла. Хоча, зрештою, зараз Владів іґнор їй навіть на руку – адже Аніта прекрасно розуміла, що не зможе дати цьому доброму й приємному хлопцеві те, чого він добивається…



Х

Йдучи на зустріч з Адріаном, Аніта й подумати не могла, що Влад крадеться у кількох десятках метрів позаду. Подолавши полинові хащі, продершись крізь кущі, дівчина помітила до болю знайому постать з незапаленою цигаркою в руках. Адріан роздивлявся тютюновий виріб і сміявся. Він справляв враження людини, що з якихось причин "вибула" з реальності.
- Адріан! – покликала Аніта. Адріан обернувся до неї, злегка похитуючись. Сумнівів не було – він був нетверезий.
- Привіт, - неквапом відповів Адріан і продовжив розглядати цигарку.
Аніта підійшла до нього… і тут з гущавини вибрався Влад.
- Одну в гріб уже загнав, мало тобі? – Влад наближався до Адріана, в його погляді горів виклик, у голосі звучала їдка ненависть. – Аніту образити я не дозволю, зрозумів?
Влад підійшов до суперника майже впритул, дивлячись йому прямісінько в очі, знизу вгору – хоч одинадцятикласник і був не з низенького племені, але до майже двохметрового зросту Адріана йому все одно ще рости й рости.
- Залиш її в спокої, чуєш? – Влад штовхнув Адріана у груди, і той похитнувся. Було зрозуміло, що він ледве тримається на ногах. – Чмо паскудне, то ти ще й п’яний! – Влад замахнувся кулаком, але Адріанові вдалося перехопити його руку. Він намагався провести больовий прийом… і в цю мить Влад ударом ноги повалив його на землю.
Аніта, яка, здавалося, застигла в німому шоці, нарешті прокинулася й кинулась до Влада, схопивши його за руки обома руками.
- Ти що робиш, придурок?! - кричала вона до нападника, який встиг-таки розсікти Адріанові губу. – Забирайся звідси, ідіот, щоби я тебе більше не бачила! – З цими словами Аніта вліпила Владові голосного ляпаса.
- Хто тебе просив мене захищати, придурок?! – кричала вона вслід фігурі, яка стрімко віддалялася.
Коли Влад зник з очей, Аніта нахилилася до Адріана, що продовжував лежати на землі й мовчки, по-ідіотськи всміхався закривавленими губами. Алкоголем від нього не тхнуло.



Наступного дня Влад до школи не прийшов. "Тільки-но перевівся, вже "енки" почалися, " – сердито бідкалася "класна кера". Однокласники знизували плечима – захворів, мабуть. Аніта смутно здогадувалася – Влад не прийшов через неї. Тисячу разів запитувала себе – навіщо так різко повелася з тим, хто хотів їй лише добра? Може, саме таке – русяве, стрижене, сімнадцятилітнє – і є її щастя? Він, Влад, захистив її від п’яного – причому, скоріш за все, не спиртом п’яного, а наркотиками. Він хотів за неї боротися. За неї та її благо. А вона так жорстоко йому за це відплатила.
Невже вона досі не навчилася ненавидіти Адріана? Невже мало горя він уже заподіяв їй? Невже вона ¬досі любить¬ його? Того, який колись розбив її серце. Того, через кого Анжеліка востаннє пообідала снодійним. Сатаніста. Пияка. Наркомана… так, напевне, вона і досі його любить.


ХІ

Йдучи додому після звичної шестиурокової каторги, Аніта для чогось обрала найдовший шлях – повз "руїну", напіврозвалений кістяк розкішного колись будинку ХІХ сторіччя. Ніби якась невідома, але могутня сила тягла її туди. Руїна розташувалася майже на околиці міста, до неї ходу було не менше трьох чвертей години. Аніта йшла не поспішаючи, навіть не вмикала музики. Дістала з кишені пом’яту пачку синього "Бонду", вперше за останні кілька днів запалила.
Калюжі від нещодавнього дощу вже майже зникли на вибоїстій ґрунтовій стежці, поглинуті піщаною землею. Небо над головою марно намагалося розірвати мармурово-сіру ковдру хмар, і врешті-решт вони одержали над синявою цілковиту перемогу. Обабіч дороги аж до далеких висоток розкинувся пустир, зарослий високою й міцною, але нікому не потрібною й напівмертвою вже травою. Спробуй посади на цій безплідній землі щось дійсно корисне, чи хоча б якусь красноквітучу траву – бур’ян одразу заб’є її, не лишивши жодних шансів побачити сонце… Цей пустир здався Аніті до болю подібним на її душу.
Загасивши масивною підошвою чобота недопалок, Аніта поглянула вперед. Руїна була вже близько, і можна було роздивитися невеселий візерунок тріщин на її старій брунатній цеглі. Колись у цьому домі мешкала багата й шляхетна родина, фамільне дерево якої пускало корені ще в часи становлення Київської русі… Але час розклав карти по-своєму. Казали старі люди, що рід цей був проклятий з невідь-якого коліна, й останній син його закінчив нужденне існування під парканом, у жебрацькому дранті. А будинок оцей – останній оплот роду – теж поніс на собі тягар смертельного прокляття, і нині розсипається по цеглині, всіма забутий і нікому не потрібний. Стандартна легенда, така є, напевно, в кожної з подібних розвалин. Але як би там не було, та від ветхих стін, повитих тріщинами й засохлим плющем, віяло самотністю і пусткою. І смертю.
Вдивляючись у похмурий цегляний силует, Аніта помітила високу людину в довгому плащі, яка швидкими кроками направлялася до будинку. По хребті пробіг холодок – вона не могла не впізнати цю фігуру, цей плащ, цю ходу. Адріан рвучко забіг усередину. Для чого? Побути на самоті? Напитися? Покурити "трави"? Вколотись? Анітине серце загупало й затихло в недоброму передчутті, а десь у животі нудотно занило. Дівчина прискорила кроки.



Піднімаючись рипучими, вкритими пилюкою й розсохлими від часу дерев’яними сходами, Аніта відчувала страх. Вона не боялася, що котрась із дощок не витримає її маси, і вона, невдало приземлившись на купу мотлоху, стіче кров’ю ще задовго до приїзду "швидкої". Ні, понад усе вона боялася іншого – там, нагорі, вона знайде, на власні очі побачить неспростовне підтвердження того, що Адріан - її Адріан – наркоман.
Але вона йде, і все менше й менше сходинок лишається до другого поверху. І все голосніше й голосніше пульсує у скронях. І все примарнішим здається все навколо…
Другий поверх, простора зала закидана шматками трухлявих дощок та сміттям. Біля стіни на підлозі матрац. На матраці, по-турецьки підібгавши довгі ноги, розстеливши по запорошеній підлозі широчезні поли плаща й обіпершись спиною об обшарпану стіну, сидить Адріан. На лівій його руці, вище ліктя, затягнутий джгут, у правиці – шприц, вщерть заповнений якоюсь темнуватою рідиною.
- Так значить, це правда! – скрикнула Аніта, підбігаючи до Адріана. Він кинув на неї запитальний погляд
- Ти наркоман, - видавила дівчина, відчуваючи, як до горла піднімається щось важке й задушливе.
- Правда? – гірко усміхнувся Адріан. – Хочеш знати правду – сідай. Тільки пообіцяй, що не станеш мене зупиняти.
- Вколотися? – тихенько, майже пошепки спитала Аніта. Адріан повільно опустив повіки й ледь помітно кивнув головою.
- Обіцяю, - опустивши очі, прошепотіла Аніта.
- Тоді вмощуйся зручніше і слухай… ти цього про мене ще не знала.





ХII

- Мій батько був дуже релігійною людиною, можна навіть сказати – фанатиком. Ходив на всі служби… хоча, з погляду православ’я, він був єретиком. Він ніколи не стриг волосся й бороди, забороняв мамі й мені – саме завдяки йому в мене з дитинства отакі довгі патла, - Адріан сумовито усміхнувся, Аніта також зробила невдалу спробу зобразити посмішку. – Я тоді був ще малим і вірив у Того, хто на Небі, не набагато слабше, ніж він сам.
Коли мені було дванадцять, батько захворів. Все почалося з маленьких ґульок у лімфовузлах… коротше, знайшли рак. Батько вірив, що його Бог допоможе йому, цілодобово молився. Ми з мамою теж молилися за нього. Вмовили його пройти хіміотерапію, але не допомогло. Батько висох, втратив усі сили. Коли мені було чотирнадцять, батько помер. Шкіра і кістки, і ні волосся, ні бороди, ні брів. Знаєш, коли його хоронили, я дав собі слово, що не помиратиму так, як він – довго і болісно. Що помру з честю. І у труні лежатиму гордо, щоб не страшно було молодим поколінням дивитися на мої останні фото. І знаєш, саме тоді я втратив віру. Тобто - зненавидів Християнського Бога.
Коли рік тому я такі самі ґульки знайшов у себе – все зрозумів. Від спадковості не втечеш, генетика є генетика. Я нікому нічого не сказав, просто вирішив – помру гордо й добровільно, а не хапатимусь за існування, як черв’як – так, як хапався мій батько. Тоді зрозумів також – з тобою в нас усе надто серйозно, ти не заслуговуєш такого болю. Я хотів, щоб ти остигла до мене за той час, який іще залишався. Ще краще – щоб зненавиділа мене. Саме для того я й закрутив романчик з твоєю найкращою подругою, Анжелою – то була просто гра, я й подумати не міг, що все може ¬так закінчитися… - Адріан на мить замовчав і глибоко зітхнув. Ніби приборкавши болючі спогади, продовжив. - Коли почалися болі, став тамувати їх наркотиками. Знаєш, це навіть приємно – покидати межі реального… тільки прошу тебе, ніколи не ставай на цей шлях. Для тих, хто ще може жити – він неприпустимий. А тепер, - Адріан з натугою втягнув у легені повітря, - я хочу попрощатися.
Він затягнув міцніше джгут на худій жилавій руці й увігнав вістря голки в надуту вену, поряд з кількома крапками – слідами попередніх уколів. Повільно, методично витиснув поршнем увесь вміст шприца, тоді вийняв його і відклав убік.
- Добре, що ти не наркоманка, - усміхнувся сумовито, - бо інакше ти б зразу зрозуміла, що після такої дози я вже не прокинуся. І будь ласка, не потрібно "швидкої" – повір, це вже не допоможе. Просто дай мені руку… і прощай за все.
Аніта взяла його холодну, кістляву долоню з довгими пальцями піаніста. Вона тихо плакала, приголомшена почутим, і дивилася, як Адріанові очі поволі скляніють, як опускаються його повіки, як затихає дихання. Вона тримала його за руку, коли його тіло напружилося востаннє, як струна – щоб зм’якнути назавжди.
Аніті здалося – світ померк. Їй здалося – все це уві сні. Вона була певна – зараз прокинеться… треба просто дограти цю кошмарну п’єсу до кінця.
Вона повільно поклала Адріанову руку на матрац, так само повільно підняла шприц, позначений на кінчику Його кров’ю, повільно відсунула поршень до кінця, набираючи у шприц повітря, засукала лівий рукав, устромила голку у синю доріжечку на згині ліктя і повільно, впевнена у вірності кожного свого руху, натисла на поршень…
- Прощай.



ХІІІ

На цвинтарі людно. Провести дві молоді душі в останню путь зібрались, мабуть, усі найвіддаленіші знайомі. Місто приголомшене – третій суїцид за місяць, і все молоді люди, яким би ще жити й жити…
Адріанова мати, висока, висушена нелегкою долею жінка у жалобній сукні й чорній хустці, раз-по-раз підносить до очей хустину й осіняє себе хресним знаменням. Анітині батьки, обійнявши одне одного за плечі, стоять мовчки – сльози вже висохли на вітрі. Віра Максимівна голосно шмаркається у носовичок. Адріанові друзі, "старі мітолюги", скорботно опустили очі. Анітині подружки-неформалки ридають тоненькими голосочками. Навіть Дімка Сапсанов не приховує сльози, що повільно сповзає по засмаглій щоці…
Влад стоїть мовчки, потупивши очі. На своєму недовгому віку він бачив не один похорон – але, мабуть, так ніколи й не зрозуміє, які слова пасують у такі миті.
Коли було вже по всьому, Влад поклав на Анітину могилу дві темно-червоні троянди, перев’язані атласною чорною стрічкою.

Сообщение отредактировал Luna Ravenheart - 22.07.2010, 1:36


--------------------
"К моменту, когда Солнце перестанет обслуживать белковую жизнь в её теперешнем виде, мы с тобой будем всего лишь взглядами, брошенными кем-то через Вселенную… Красиво, нет?" © М. и С. Дьяченко
 
Go to the top of the page
 
+Quote Post

Reply to this topicStart new topic
1 чел. читают эту тему (гостей: 1, скрытых пользователей: 0)
Пользователей: 0

 

Текстовая версия Сейчас: 3.12.2016, 21:38


новости
о проекте
события
CD rewiews
интервью
статьи
shop
разделы
ukrainians
аудио/видео
сайты портала
links
mailing list
форум
guestbook





english version